- Іванку, навіщо ти це робиш? - Її голос видався хлопчикові зовсім не суворим, а поява в "республіці" незнайомої цьоці не настрашила. Іван якось просто і без сумнівів розумів: це Вона – Пречиста. – Синочку, не можна зривати квітки на цвинтарі. Вони велика радість для усіх тих людей на фотографіях. Коли рідні забувають за них молитись, померлі дивляться на свої доглянуті могилки і тішаться, що про них все одно пам’ятають. Розумієш, Іванку? Ці маргаритки – то пам'ять.
Авторські колонки
Одного разу Бог подарував маргаритки: історія про слова і мовчання
17 Листопада 2018
От і знову зустрілись ми з Тобою у рядках сільських оповідок.
Дякую, Читачу, що не минаєш!
За це дарую історію про квітку, яку хтось колись подарував Івану. А Тобі у таких випадках що дарують?
Маргаритки
Іван ходив до церкви нечасто, і кожного вечора стояв навколішки, картаючи себе за це. Він сподівався, що то не дуже страшна провина, але завжди в ті миті відчував, як пахнуть маргаритки. Іван знав – такий на запах гріх.
Вперше він зрозумів це ще дитиною, коли разом з хлопчаками грався на сільському цвинтарі. Колєги ховались між великими і маленькими могилками, де спочивали їхні пра-пра, а хтось один шукав друзів, раз у раз, тривожачи реготом то якусь бабусю, то дідуся. Втім, незважаючи на галас, обличчя із кам’яних пам’ятників завжди усміхались. Дорослі з фотографій не робили зауважень, не пильнували і не сварили, тож тут панувала маленька дитяча республіка. Іван у цьому впевнений.
Був.
Поки одного дня, граючи у хованки і шморгаючи між горбиками землі, не почав знічев’я зривати насаджені квітки. Тоді до нього заговорили. Ні, не рослини – прекрасна молода жінка з витонченими рисами обличчя.