Ця розповідь про людину, чиє тихе, вірне та жертовне служіння не було помітне широкому загалу коломиян, але стало тим джерелом духовності, яке напоювало спраглих у часи соцреалізму, атеїзму й російського православ’я. Отець Тадей Галькевич належав до плеяди греко-католицьких священників-мучеників, які не лише не зреклися своєї церкви й віри, а зуміли зберегти її всупереч зусиллям могутньої радянської державної машини. В Коломиї добре пам’ятають родину його доньки Стефанії та Любомира Кречковських, багатолітніх музейних працівників, з якими й прожив отець останні роки.

Народився Тадей Микола Галькевич 18 (17) січня 1892 р. в с. Стрілків на Стрийщині в сім’ї місцевого пароха о. Юліана й Емілії Дяковської. Закінчивши початкову школу в місті Сколе та Академічну гімназію у Львові (1910 р.), студіював філософію й теологію в Римі (Італія), Львові, Фрібургу (Швейцарія), Відні (Австрія), Кромержижі (Чехія), знову у Львові, де 1917 р. отримав абсолюторій (закінчення навчання без диплому). Отже, мав дуже добру освіту, володів шістьма мовами, але, як згадувала Стефанія Кречковська, ніколи не був «загонистим», «не виривався зі своїм знанням», а якраз навпаки – був надзвичайно скромною людиною. Наступного року 21 вересня одружився з Іванною, донькою урядовця Василя Гавриліва з Дрогобича, тож деякий час мешкав там, в часи ЗУНР працюючи вчителем державної гімназії в місті. «В нас з мамцею і татком була така дуже благородна сім’я. Ми мали такий чудовий приклад сімейного вогнища. Як поженилися, то було таки святе подружжя», – розповідала донька. Стефанія була найстаршою, окрім неї, Галькевичі виховали ще двох синів.

30 березня 1919 р. Тадей отримав дияконські, а вже 6 квітня – єрейські свячення з рук єпископа Григорія Хомишина у Станіславові (тепер – Івано-Франківськ). Душпастирську працю розпочав він в Тухлянскому деканаті на Стрийщині. Спочатку – адміністратором в с. Ялинковатому (1919 – 1920), де в нетривалий період його служби панував тиф, тож молодий священник як день, так ніч був зі своїми потребуючими парафіянами. Потім отримав призначення в с. Рожанку Вижню, а від 1921 р. впродовж майже 16 років о. Тадей – парох села Головецько, де виконував також обов’язки віце-декана. Там родина мала нагоду зустрічатися з тоді ще зовсім молодим Степаном Бандерою, який з пластунами декілька разів мандрував Високими Бескидами, зокрема бував і на Маківці, де щорічно о. Т. Галькевич відправляв панахиду за полеглими в історичному бою Січовими Стрільцями. Отець Тадей підтримував дружні стосунки з Йосифом Сліпим. Приїжджаючи у Львів до дітей, які там навчалися, завжди його відвідував, розмовляв з ним. Майбутній митрополит, а тоді ректор Богословської академії, показував отцю свій музей, яким пишався. Все це збереглося в пам’яті доньки Стефанії, як і те, що й сама заходила до Йосифа Сліпого, а той завжди розпитував її про мамцю й татка. Влітку навіть приїжджав до Галькевичів у гори, ходили разом на Маківку, а на свята обмінювалися вітальними листівками. Пані Стефанія розповідала, що в одній з них ректор назвав її батька «філяром», тобто опорою греко-католицької церкви, а наскільки це твердження було правдивим, добре усвідомила вже тоді, коли о. Тадея судили й переслідували енкаведисти: «Потім, як татко був на засланні, як татко не здавався, як татка мучили, як до татка приходили, ті допроси вічні, то я згадувала, як він про татка говорив».

Отець Т. Галькевич був життєрадісною людиною, «веселого спосіблення». Як би важко чи гірко не було, завжди всіх підтримував, кажучи: «Не журися, не журися, там все записується». Водночас, не зраджував своїх переконань і «ніколи не гнувся», чим його донька дуже пишалася. Коли польська влада висунула вимогу до греко-католицьких священників вести документацію не українською, а польською мовою, що насправді було порушенням, «надужиттям», – не скорився, а здійснював записи в метриках на латині.

У 1936 – 1942 рр. о. Т. Галькевич служив на парафії в с. Ціневі Рожнятівського деканату, був наділений крилошанськими відзнаками (1936 р.), а в 1938 р. призначений ще й віце-деканом. Як і багато греко-католицьких священників, активно долучався до суспільної праці української громади, очолював товариства «Просвіта» та «Союз кооперативів», промовляв на урочистостях з нагоди проголошення Акту відновлення Української держави 1941 р. та освячував могилу Січових Стільців. Саме ці факти згодом були названі «антирадянською діяльністю» й стали офіційним приводом до арешту. Та ще в березні 1942 р. о. Тадея призначено адміністратором парафії в с. Рожневі на Косівщині, де родина пережила зміну влади в 1944 р. Червоноармійці навідувалися до помешкання пароха, можливо, спочатку задля стеження і контролю, а згодом деякі з них таки ставилися до нього з прихильністю. Зрештою, як казала пані Стефанія, о. Тадей «мав дар робити собі приятелів», тож приходили, як самі зізнавалися, щоб «подихати трошки іншою атмосферою». А перед тим, як вирушати в наступ на захід, прощалися, як з рідною мамою, й навіть просили дати їм з собою образочки.

Коли після псевдособору 1946 р., який проголосив ліквідацію греко-католицької церкви, священники постали перед вибором свого подальшого шляху, то молодші парохи з сусідніх сіл, за словами пані Стефанії, приходили до о. Галькевича за порадою: «Що ми маємо робити? Чи маємо підписати (православ’є – М. К.), чи не підписати, втікати, не втікати, що ми маємо робити? Татко сказав так: «Я буду Вам говорити тільки про себе. Я накидувати (нав’язувати – М. К.) не можу. В такому випадку ніхто не може другого накидувати своєю думкою. Я не підпишу і не виїду…Я того стада не кину». Великий авторитет о. Тадея в священничому середовищі розуміли й представники «ініціативної групи» з ліквідації греко-католицизму, тож намагалися схилити його до переходу на православ’є, щоб за його прикладом пішли й інші. Пропонували йому навіть парафію в Коломиї, але о. Т. Галькевич відмовився. Отже, не «возз’єднався» з РПЦ, тож змушений був залишити парафію в с. Рожневі й від 1946 р. мешкав у доньки в Коломиї.

21 жовтня 1948 р. о. Тадея заарештували: шестеро осіб зайшли до помешкання Кречковських у Коломиї (тоді родина жила на вул. Чкалова, 77, тепер – І. Франка), зробили обшук, під час якого підкинули одяг повстанців. Після цього забрали отця з дому й одразу відвезли до Станіславова. І хоч інкримінували йому «злочини», про які йшлося вище, а також участь у роботі господарських інституцій під час німецької окупації, все ж, розуміємо, що найбільшою провиною о. Т. Галькевича була таки його відданість греко-католицькій церкві. Слідство, яке супроводжувалося допитами й, імовірно, знущаннями (чи могло бути інакше?), тривало декілька місяців. Не можемо знати достеменно, що довелося пережити під час цього слідства о. Т. Галькевичу, та з документів «справи» бачимо, що, наприклад, допит 22 жовтня 1948 р. тривав від 8-ої до 19-ої години, а інколи така «процедура» починалася ввечері, а завершувалася посеред ночі. Але донька розповідала, що навіть у тих умовах її батько не втрачав гідності та зумів спонукати слідчих поводитися з ним з повагою, а після звільнення стверджував, що його ні разу ніхто не вдарив. Знаючи методи енкаведистів, важко в таке повірити, найімовірніше, сам о. Галькевич не хотів засмучувати родину й приховував від них всю правду про слідство й табори. Як би там не було, 15 лютого 1949 р. він був засуджений на 25 років каторжних робіт і 5 років обмеження прав. Ув’язнення відбував на Донбасі, у Волгоградській області та, можливо, в Бурятії. І в таборі вдавалося йому відправляти Служби Божі, отримуючи з дому в посилках все, для цього необхідне. А в січні 1955 р., вже після смерті Сталіна, термін зменшено до 10 років і цього ж таки 1955 р. о. Т. Галькевича звільнили.

Одного вечора до фіртки будинку на вул. Конєва (тепер – Д. Січинського), 46 А в Коломиї, на другому поверсі якого тоді мешкали Кречковські, підійшов старенький чоловік з бородою. Назустріч вибіг семирічний хлопчик, якому він сказав, що називається Тадеєм… Син Стефанії та Любомира Олег народився вже після арешту о. Галькевича, тож свого дідуся й не знав, але не одразу впізнала тата й донька: «Я вибігла, дивлюся: йде старушок з мішком, згорблений, з бородою. Він ішов 18 сходів і я 18 сходів його виділа. Я не пізнала батька… Він вперто дивився, я по його впертому погляду його пізнала, то я скричала. Я вже не пам’ятаю, як я відкрила ті двері, кинулася йому на шию»… Всі в домі не спали до ранку...

Останні роки життя о. Тадея, проведені з родиною в Коломиї, були щасливими, та все ж нелегкими, адже з нього не спускало свого пильного ока НКВС, за будинком постійно стежили, не раз викликали отця й до себе. А коли вже старенький священник не міг вийти з хати, то приходили для «розмов» самі, були навіть за тиждень до його смерті. Та, незважаючи на це, а також слабке здоров’я, о. Т. Галькевич не полишав душпастирської праці: відправляв Богослужіння, уділяв Святих Тайн таємно, здебільшого зранку в присутності небагатьох вірян – трьох чи чотирьох осіб з Коломиї й ближніх сіл. Підтримував зв’язки з майбутнім єпископом о. Софроном Дмитерком, а отці С. Гаврилів та Б. Геврич з Косова не раз його відвідували. Тож до кінця життя, а помер він 3 липня 1968 р., залишився вірним греко-католицькій церкві, тим самим не дозволивши її знищити. А отже, слова, написані колись Йосифом Сліпим у вітальній листівці о. Тадею, виявилися таки справедливими – такі, як він, стали фундаментом церкви, на якому вона відродилася й знову виросла.