Узагалі-то, як показує досвід останніх кількох мільярдів років, існує лише одна невиліковна хвороба – життя. Вона завжди закінчується смертю. Клінічна ж ностальгія, як нездоланна туга за минулим, у найгіршому випадку закінчується не смертю, а маразмом. А у найкращому випадку закінчується старечою розчуленістю й сентиментальністю. Довгими роками хвороба клінічна ностальгія дає про себе знати надмірною дратівливістю, постійним бурчанням на молодь й сліпою ідеалізацією старого укладу життя.
Для ностальгуючих зануд у давнину геть усе навколо було кращим і здоровішим, а людство – добрішим і цнотливішим.
Чогось мало хто критичним оком заглядає до підручника історії. А то переконалися б, що у 17, 18, 19, на початку 20 століть у Європі й п’ятдесяти років не обходилося без кровопролитних воєн. У середньовіччі людство немилосердно косили чума й холера. У нових уже часах промислової революції, борделів і великих відкриттів найдостойніших представників людського племені нещадно косили сухоти. Перша світова війна забрала десять мільйонів життів; друга світова – понад п’ятдесят мільйонів. А говорять, що люди були здоровіші й добріші. Насправді – ані перше, ані друге, плюс невігластво широких кіл населення, висловлюючись бюрократичною мовою.
Діти помирали від елементарного нині запалення легенів, від різних невпізнаних інфекцій та невстановлених діагнозів, від неправильного та неефективного лікування.
Згадаймо неупереджено не таке вже й давнє радянське минуле шістдесятих-сімдесятих років. Скільки калік дитинства, скільки дурників-олігофренів нипало вулицями, дражнило безпритульних собак і розважало публіку!
Кажете, моральність була вищою, як нині? Аніскільки! Жодне весілля не обходилося без мордобою. Місто кишіло молодими п’яницями й пройдисвітами, хоч усі мали роботу й прописку. А зараз ви багато бачите в місті молодих пияків? Впевнений, що ні.
Середній вік нинішнього коломийського алкоголіка – не менше 50 років. Про що це свідчить? Та про те, що молодь стає кращою, стає освіченішою. На жаль, багато представників старшої генерації освіченішими не стають і ставати не бажають, зате страх як люблять повчати молодих.
Стара людина зазвичай вважає розумними не тих, хто відкриває для неї щось нове, а тих, хто поділяє її помилкові думки й найбанальніші судження.
Усе дратуюся зачовганою фразою: "Колись ще моя покійна баба говорила..." Так і кортить вставити: "А ви впевнені, що ваша покійна баба говорила правильні речі?..".
Старість не дає ліцензію на мудрість. Старість дає ліцензію тільки на повагу. А пережитий досвід мало важить, важить ступінь осмислення досвіду. (Так пронизливо хочеться, увійшовши колись у дряблу старість, як в теплу калабаню, уникати дурних фраз, не молоти банальностей, видаючи їх за розумні сентенції і – головне! – не дитиніти... Але чи пощастить?).
Пригадую одну карикатуру в якомусь гумористичному журналі. Під парканом на лавці сидять два діди, засипані снігом по самі вуса. Один другому скаржиться: "Та хіба ж це сніг? От за нашої молодості був сніг!".
Андрій МАЛАЩУК