Христос Народився! Славімо Його! Сьогодні, Читачу, розповім про мудрість однієї бабусі, якій Бог дарував прожити 100 років. Я почула цю фразу від її дітей зовсім випадково. Але саме вона, на мою скромну думку, була запорукою довгих щасливих літ баби Марії. Послухай і ти її науку крізь призму мого оповідання. У неділю в хаті Калинюків світало найшвидше. Найшвидше за всі інші хати на вулиці і дні у тижні. Ще задовго до того, як господар з господинею вставали обходити худобу. І навіть швидше, ніж Бог велів сонцю з тамтого кінця світу котитись у Калинюкове село. Сонцем в хаті була баба Марія, котра тихцем вмикала лампу на своїй тумбочці і підводилась з постелі. Вона поправляла зімнуту навпомацки вишиту салфеточку під світильником та човгала тоненькими ніжками до шафи навпроти. – Бабцю, ви знову? – прочинила двері онука. – Ціхо, діти розбудеш, най в неділю відісплютсі, – нахмурила брови Марія, перебираючи дрібними пальцями вішаки зі спідницями. – Ба, та ви б хоч одну неділю відіспались. Встигнете ще! Он Ганя чи Софа йдуть пізніше, щоб менше стояти. А вони ж ровесники ваших доньок, не те, що вас! – Спати буду на тім світі, – відказала бабця, киваючи сивою, ще неприкритою хустиною головою, уверх. – Але я тогди вас буду будила кажне ранє, так шо готуйсі. А мені пора зараз готуватись, бо я повинна чекати священика, а не він мене, – змахнула вказівним пальцем Марія, дістаючи одежу на Службу. – Люди добрі, він їй в онуки, ні – в правнуки, годиться, а вона “повинна чекати”. Яка благородна, – скопіювала бабцину мову онучка, усміхаючись. – Добре, давайте хустку, попрасую, бо вам тяжко залізко тримати. Бабця ще кілька хвилин дріботіла пальцями на полиці з головними уборами, тоді знову оберталась до онучки, подаючи щонеділі іншу шаль із завжди однаковими словами: – Цю давай, вона такой сама ліпша. Минало ще зо дві години, і голова, закутана в найліпшу хустину, вже молилась до образів у храмі. Через двадцять хвилин тут буде людно і гучно, а зараз – лише вони – стара, як світ, бабуся і Той, Хто створив і світ, і її. – Дивіться, яка наша Снігуронька гарна, – сплеснула руками онучка, коли старенька в черговий раз зібралась до церкви найшвидше. – Бабцю, ви краще нас почекайте, бо нині слизько, ще, не дай Боже, впадете. – Ая, поки виберетесь, то вже ”Ми херувими” співають. Я вас знаю, – докірливо кинула Марія. – Ясна річ. То ви ж повинні священика чекати, а не він вас, – передбачила жінка бабусин аргумент. – Нє. Нині чекають мене, – здивувала усіх старенька. – Серйозно, а хто? – не вгавала онука, переглядаючись з донькою. – Ісусик! Маленький Ісусик вродивсі вночі і чекає, коли я вже прийду, би йому стало тепліше. А я з вами балакаю, – махнула рукою Марія і направилась до дверей. За ними було біло-біло. Дерева милуватись вбраннями, як дівчатка перед Причастям, а навколо політали розсипані ними пелюстки – пишнобокі сніжинки. Вони тихенько тулились до найліпшої хустини, що раз у раз виринала на вузькій стежці. З любов’ю З. АВТОР: Зоряна ДЗЕРА Читайте також: Мудрість сільської жінки – бути уважною