Непросто знайти сьогодні цілком задоволених своїм життям людей. Їду ось у приміському потязі до Чернівців. Симпатичний потяг, вагони помальовані набіло, сидіння вже не кострубато-дерев’яні, як колись, а з натяком на сякий-такий дизайн, штори чистенькі, небесного кольору, не холодно, написи всюди по-українськи… Публіка, якої не набереться й половину вагона, практично вся без квитків, оскільки пенсійного віку, з правом безоплатного проїзду. І, судячи з млявих розмов, нарікає на «тєжке життє».
Але в гурті чоловіків через два сидіння від мене, чую, бесіда вибивається із загального похмурого тону. «Надивилися ми з Василем на порядки в Дніпропетровській області, – просвіщає своїх супутників міцно збитий чолов’яга років під 50, – там не те, що в нас. Там у селі всім керує пан, що був раніше головою колгоспу. Люди поздавали йому паї і поклалися на його ласку. Треба справити день народження – звертаються до пана, весілля – до пана, похорон – туди ж… Самі ніякої ініціативи не проявляють, пан мусить навіть збіжжя привозити їм додому. А вони вийдуть з хати й нарікають: «Нащо нам те збіжжя…» – «Е, ми тут уже йнакші, – робить висновок сусід оповідача, – ми мусимо самі добре крутитися, без надії на пана».
Почуєш таку бесіду звичайних, не обтяжених високою освітою сільських чоловіків – і якось легше стає на душі. Оскільки переконуєшся, що твердження наших мудреців про «патерналістські настрої народу» висмоктане з пальця. Патерналізму, тобто поганої звички покладатися в усьому на начальника, на державу, на кого завгодно, лише не на себе самого, починають поволі позбуватися – хотілося б у те вірити – і східняки. Ті з них, хто й досі полюбляє з погордою висловитися про «ласих до закордонних заробітків западенців», наразі просто не усвідомили, що ми тут, на заході, опинилися в скрутніших економічних умовах і вимушені виживати так, як диктують обставини. А обставини диктують нам їхати на заробітки на чужину. Або ж крутитися, як вуж на пательні, вдома. Без усякої думки про пана, що привезе під хату повен кузов пшениці.
На відмінність між нами, галичанами, і мешканцями українського сходу звернув нещодавно увагу навіть провідний британський часопис The Economist. Економіка України жахлива, констатує це видання, проте не в усіх регіонах. Якщо взяти за один з економічних показників обсяги будівництва, то на заході справи й зовсім непогані. Найбільший у країні ріст працевлаштування зареєстровано торік не в Дніпропетровську чи Харкові, а у Львові. І новобудов зростає найбільше у Львові, нових кав’ярень відкривають найбільше в місті Лева. Базується наша місцева економіка, що характерно, на бізнесі, пов’язаному з сучасними технологіями, а не на видобутку вугілля чи на металургії, як на сході. Львів і Донецьк – це дуже різні економіки, наголошує The Economist, і відновлюватись Україна буде саме із заходу на схід.
Судячи із загального вигляду нашого писанкового міста, яке теж помітно прикрасилось останніми роками новобудовами, в якому побільшало кав’ярень, різноманітних крамниць, – це таки правда. Хоча здатність Коломиї до інноваційного мислення помітно поступається поки що здатності Львова або й Івано-Франківська. В Андрія Садового, націленого на невпинний розвиток міської інфраструктури, кабінет, за розповідями очевидців, як у сироти. Але й про кабінет Ігоря Слюзара не скажеш, що поки дійдеш по килиму до розкішного письмового стола, можна згадати все своє життя. Отож будемо надіятися на предметніше зацікавлення в ратуші інноваціями.
І не будемо покладати особливих надій на лозунги про потребу єдності, дружби й злагоди, нехай навіть виражені в формі коломийського репу, продемонстрованого недавно телебаченням. Словами, чи то в прозі, чи римованими, ніхто ще держави не збудував. Досягаються взаєморозуміння і політична єдність регіонів з різними культурними традиціями завдяки зовсім іншим методам. Ви звернули увагу на те, що краплинки олії, хоч як би старанно не перебовтував олію в склянці з водою, завжди збираються на поверхні склянки? Вони роблять це аж ніяк не тому, що сильно люблять одна одну, ці краплинки. А просто тому, що відштовхуються від води. Мають усі можливості відштовхнутись – і використовують свій шанс.
Дмитро КАРП’ЯК