ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Коломийський священник і поет о. Лука Данкевич: до 230-річчя від дня народження



наукова співробітниця

Музею історії міста Коломиї.



СВЯЩЕННИК і ПОЕТ о. ЛУКА ДАНКЕВИЧ.

До 230-річчя від дня народження.



Гей, до діла враз берім ся!

Ще для нас не пізно.

В сам час дім наш будувати

На власній землици...

Не журися, мила мати,

В нас желізна воля,

Хто би хтів тя понижати, -

Гірка тому доля!!!

Це слова з вірша «Плач та потіха руської матері», який закликав українців – підгірян, бойків, лемків, гуцулів – об’єднатися, «...встати з твердого просоння» й утверджуватися на власній землі як нація ще далекого 1849 року. Його автором є один з когорти перших українських діячів-будителів, поет і греко-католицький священик о. Лука Данкевич.

Згідно з вікіпедією народився він 24 листопада 1791 р., але упорядниця першого збірника його творів Марія Ващишин, а також дослідники життєпису й творчості поета І. Білинкевич та М. Васильчук подають лише рік. Тож, мабуть, дата потребує перевірки, та, в будь-якому випадку, з нагоди поважного ювілею варто знову згадати про цю непересічну людину, без якої українська галицька, зокрема й коломийська, спільнота була б біднішою.

Син Якова Данкевича з с. Оряви, тепер Сколівського району Львівської області, Лука по закінченні Львівської духовної семінарії отримав єрейські свячення 1820 р. Душпастирську працю розпочинав у селах Плав’є, Нижньому Синевідському на Львівщині, потім служив у Ракові, тепер Івано-Франківської області. Як окружний шкільний інспектор на Сколівщині сприяв заснуванню й розвитку навчальних закладів, яких по селах майже не було. Тим, хто організовуючи школи, не міг подолати думку селян в непотрібності освіти, радив: «Щоби сю, загальнокорисну інституцію поволі розповсюдити, необхідно наполегливо переконувати людей. При тім годі спускати з уваги, що наука шкільна для нашого так дуже занедбаного народу ледве в почині... але ніяк не можна при першій невдачі тратити духа і волю».

В часи «Весни народів» (1848 – 1849) о. Лука Данкевич очолював Руську Раду – першу політичну організацію українців Галичини – в Стрию. Про його проникливий виступ на вічу 3 серпня 1848 р. сучасник згадував: «Промовляв він з таким чуттям...що слухачі зі зворушення плакали». Ця промова, надрукована у збірнику його творів, не залишила байдужою й мене, бо ті найбільші цінності українців, які отець підніс понад 170 років тому, потребують захисту ще й тепер: «...ще виразнішим ...знаменієм народности єсть бесіда або язик рідний. Бесіду рідну отрочата з грудий ... матерних висисают, діти від родителів дідичат, покоління поколінням передают», «Всякий нарід, носящий ім’я питоме, а бесідующий матернов мовов, має право іменувати по собі землю, в котрій є первожителем». Вже тоді він бачив Україну єдиною «...з Бескидів, з-над Сяна, Дністра, Буга, з-над Дніпра, Прута, он аж з-понад Тиси».

Від 1857 (за іншими джерелами – 1855) о. Л. Данкевич – парох Коломиї. Будівництво церкви св. Архистратига Михаїла, до якого доклав чимало зусиль його попередник о. Іван Озаркевич, ще не було завершено, потребувало також внутрішнього облаштування. Тож о. Лука запросив для цього тоді ще молодого художника Корнила Устияновича й закарпатського різьбяра Юрка Морозенка. Був він одним із фундаторів бурси (гуртожитка) для бідних учнів, яку сам і очолив. У той час тут проживало і виховувалося 18 дітей, до яких отець проявляв справді батьківську турботу. Більшість «бурсаків» становили сини селян, а кошти на їх утримання жертвувала громадськість. У статті «Бурса в Коломиї», опублікованій у «Слові» за 10 (22) липня 1863 року о. Л. Данкевич повідомляв, що до відповідних урядових установ та консисторії подано проект статуту Бурси і Братства, висловлював надію, що його прийняття допоможе розширити гуртожиток для обдарованої молоді. Отець Лука долучився й до заснування в Коломиї 1864 р. українського літературного товариства – першого в Галичині. За заслуги був удосоєний титулом крилошанина, але через те, що не надавав великого значення почестям і нагородам, прибув для отримання «ознак чести» аж через рік.

Помер о. Лука Данкевич 4 січня 1867 р. в Коломиї, переживши дружину і сина, яких скосив тиф. Львівський часопис «Слово» в некролозі зокрема писав: «Його страта діткнула тяжко прихожан, для яких він був найліпшим пастирем, і приятелів, для яких він був предметом поважання, та полишених іще беззахисних п’яти сиріт, для яких він був найсердечнішим вітцем. Сею стратою діткнений також і весь руський народ, для якого так сильно билось його тепле серце». Поховали шанованого пароха на цвинтарі «монастирок» 8 січня: «...професор тутешньої гімназіїі заступник директора пр. о. Амброзій Шанковський гарною вимовою виголосив поминальне слово, яке зворушило до сліз не лише наших патріотів, але також прихожан... Здвиг народу був дуже численний, що свідчить про загальне поважанє, яке покійний зумів позискати собі у всіх без виїмку».

Літературна творчість о. Луки, яку він розпочав у 1830-х рр, заслуговує на окрему розповідь. Перші його поезії були опубліковані у числі ІІ за альманаху «Вінок русинам на обжинки» за 1947 р. Надалі товори письменника з’являлися під псевдонімами Лука з Ракова, Лука Р., Лука Д. та ін. в українських періодичних виданнях «Зоря Галицька», «Новини», «Вістник русинов», «Слово», «Голос народний» (Коломия), «Домова школа», альманасі «Зоря Галицька яко Альбум на год 1860», збірниках «Галичанин», «Покутянин», «Перемишлянин». Окремою книжкою вийшов лише твір «Сава – рускій мудрець» у Коломиї 1871 року. Після смерті автора друкувалися ще якийсь час й інші його вірші в шкільних підручниках та хрестоматіях. А збірка літературного доробку о. Л. Данкевича побачила світ аж 2012 р., хоча заходи щодо цього робив навіть Іван Франко, який досить високо оцінював його твори. Він писав: «Лука Ланкевич...належав до талантливіших і тверезомислячих представителів нашого народного відродження». Не вдалося видати окремою книжкою твори коломийського пароха й письменникові та літературознавцеві Кирилові Студинському. Відтак – десятки років забуття. Але тепер, перечитуючи рядки, написані так давно незвичною для ХХІ сторіччя українською мовою, дивуємося їхній актуальності, повчальності й водночас сміливості. Сам автор про свої твори написав так:

Моя байка – не байка, не лайка.

Хто не хоч, най не приймає,

А хто вуса має,

Най на вуса й мотає.

Загалом о. Лука Данкевич написав більш, ніж 45 байок, понад 40 ліричних віршів, дві п’єси, а також низку публіцистичних статей. Декілька байок спрямовані проти п’янства, інших людських слабкостей та вад, а «Вівцю та ґазду» відзначив І. Франко: «Він (Лука Данкевич – М. К.) був мало що не одиноким руським письменником, котрий під час панщини поважився сказати панам гірку правду, представляючи їх у звісній байці про ґазду, котрий, стрижучи вівцю «удрав з вовною і шкіру». На тематику байок поета вказують їх назви: «Заєць лисом», «Пчола та мотиль», «П’яниця», «Когут-півець», «Огень і вода», «Язик і меч», «Влізлива муха» тощо.

В інших своїх творах вболівав о. Лука за українців та українську землю, закликав берегти рідну мову, розвивати освіту. Звертаючись до митрополита Григорія Яхимовича (вірш «Восклик радостний»), писав:



Прадідну віру, праотців мову

Сохрани цілу, щоби їх внуки

Не изменили слово по слову…

Праотців віру, назву народну,

Питому мову неповредиму

Яви во світі всей слави годну…



Не можу не навести рядки ще одного вірша – «Наше горе», присвяченого рідній мові, за майбутнє якої, як бачимо, поет дуже переживав:



Руська мати, ти сумуєш,

Тебе серденько болит!

Распрю твоїх дітей чуєш,

Що гаразду їх вредит.

Твою мову, мову рідну,

Найдорожчий неба дар,

Поругали, як негідну,

А за чужу звели свар...

Ми забули, що до ума

Рідне слово – права путь,

А до серця стезь не дума,

Но любов дишаща грудь.



Гостро розкритикував поет австрійську конституцію, за що отримав ще одну похвалу І. Франка: «...з-під пера того самого Данкевича вийшов і слідуючий дотепний і гладкий стишок п. н. «Надгробне слово карті (т. є. конституції) з 4 марта» котрий єсть дуже єдкою сатирою і на саму тую...конституцію, і на пізнішу бюрократичну реакцію в Австрії». Низка ліричних віршів присвячена вічним темам – спогадам про юність, неминучості старості та смерті: «Я – яких много», «74 год жизни моєй», «Завіщаньє» тощо.

Для нас, коломиян, важливо ще й те, що містові присвятив два вірші, один з яких «Нема як наша Коломия», мабуть, таки й до сьогодні залишається найоригінальнішим з усіх, написаних до і після нього. Адже у вірші йдеться про вояків-гуцулів, які у складі австрійської армії після поразки Наполеона у 1814 р. ввійшли в Париж. Автор описує це прекрасне місто і лише в останньому рядку наводить слова Івана: «Таки, бігме, краща Коломия!». Чи не цікавий і «креативний» хід для характеристики нашого міста вибрав автор?! Зрештою, це таки правда, що рідна Коломия завжди залишатиметься для нас наймилішою за будь-яких обставин.

Напередодні свята Св. Миколая годиться завершити статтю фрагментами вірша о. Луки Данкевича «Мольба до Святого отця Николая года 1865», а чи перекликається він із сьогоденням, вирішувати вам:



Отче Святий Николає!

Мир Тя за то величає,

Що морозами тріщиш,

Ними болізни лічиш.

Чей і голод заморозиш,

І холеру чей загрозиш,

До порожних статских кас

Всиплеш грошей в тяжкий час.

Ще молим Тя, Чудотворче,

Против врагов кріпкий борче,

Подиви-но ся в наш Львов,

Що ділає сойм здоров.

Там, каже ся, сварь завели

Нові Арії, Савели,

Роздирают святу Русь,

Як угодно се комусь!...

Но незбуде-сь таке чудо,

А їх мрія вийде худо,

Не загибла єще Русь,

Як ся видит там комусь.

Накажи ж їх палицею,

Най не творят єресію;

Поучи їх, зшедших з ума,

В яку глупость веде «дума».

Через Тебе, Николає,

Нехай весь мир о тім знає,

Що не на то Русь зі сна встала,

Аби марно пропадала.


 На фото: отець Лука Данкевич. Фонд МІК Інв №Ф-5111


Підписуйтесь на нас у FacebookТelegram та Instagram, щоб отримувати перевірені й оперативні новини.