Особливу увагу о. Оксандр Русин приділяв розвиткові церковних інституцій, якими опікувався й особисто очолював. Згадане вже Братство св. Архистратига Михаїла, засноване ще 1864 р. й згодом ліквідоване, завдячуючи о. Русинові, таки відродилося й від 1921 до 1939 рр. налічувало близько 140 членів. Був він головою створеного 1900 р. Братства Пересвятої Родини, заснував і нове церковне товариство – «Апостольство Молитви в злуці з Солодким Серцем Христовим», до якого належали в 1920-х – 1930-х рр. близько 250 членів. Для піднесення релігійності коломиян-українців о. О. Русин організовував духовні місії, до проведення яких запрошував монахів Чинів Василіян і Редемптористів.

Надзвичайно піклувався парох дітьми і молоддю, їх вихованням та освітою. Заснував і очолив благодійне товариство св. Івана Милостивого, під опікою й керівництвом якого від 1930 року діяла захоронка для сиріт, де Сестри Служебниці виховували близько 40 дітей з міста і повіту. Надавав допомогу й іншим виховним інституціям, зокрема філії товариства опіки над молоддю, товариству «Шкільна поміч». Для учнів чоловічої і жіночої гімназії та учительського семінару проводив 15-хвилинні екзорти (релігійна наука для шкільної молоді), після чого відправляв читану Службу Божу. Виконуючи обов’язки делегата до Повітової шкільної ради та ординаріатського комісара для шкіл міста, о. О. Русин в умовах Польської державності відстоював українські навчальні заклади та вчительство, викладання греко-католицької релігії в народних школах. Зокрема 13 вересня 1925 року брав участь у вічі проти полонізації українського шкільництва, що відбулося в залі Українського Народного дому. Така його діяльність не надто «подобалася» властям, тож шкільний інспектор навіть намагався усунути пароха зі шкільної ради, й лише через звернення до Міністерства освіти о. О. Русин залишився її делегатом. А навесні 1938 року, щойно після ювілейних урочистостей, влаштованих українською громадою з нагоди 70-ліття отця, Коломийський окружний суд за якимось надуманим звинуваченням присудив о. О. Русинові 6 місяців ув’язнення. Вже у Львові 6 квітня відбулося засідання апеляційного суду, який визнав коломийського пароха невинним.

 

Можна з певністю стверджувати, що о. О. Русин за роки своєї душпастирської діяльності в Коломиї завжди був у центрі суспільного життя української громади міста. Одразу після Першої світової війни очолив Горожанський комітет, при якому постали товариство воєнних могил, товариство інвалідів. Займався комітет і встановленням символічної могили борцям за волю України на цвинтарі «монастирок». Великою мірою завдяки допомозі о. О. Русина в 1932 р. відкрила свої двері для найбідніших верств селянства амбулаторія філії Українського гігієнічного товариства, розміщена в церковному будинку на вул. Кілінського (тепер – Вічевий Майдан, будинок не зберігся), про що з вдячністю згадував коломийський лікар доктор Володимир Білозор: «Заходами о. Русина Братство св. Михайла відпустило під амбулаторію свій просторий дім з великим городом…». Після створення окремої амбулаторної секції при філії о. Олександра обрано її головою. Як уже зазначалося, в цьому ж будинку примістилися й інші українські інституції: спортивне товариство «Сокіл», товариство «Родина», самоосвітній гурток при читальні «Просвіти» ім. Г. Сковороди. Підтримав о. О. Русин ініціативу владики Г. Хомишина у створенні клерикально-просвітницького товариства «Скала». До читальні цього товариства, яку сам о. О. Русин і очолив, у 1938 р. належало 428 членів. Сприяв він і заснуванню осередків товариства слуг «Будучність» і товариства робітників «Єдність», брав участь в діяльності українських кооперативів, очолював управу товариства «Український Народний дім».

 

Без о. О. Русина не відбувалося, мабуть, ні одного заходу, святкування чи віча української громади, деякі з них він і сам організовував. Зокрема, варто згадати протестну акцію проти більшовистських варварств, скликану парохом 1 жовтня 1933 р., та Богослужіння й сходини 29 жовтня цього року на вшанування померлих від голоду в радянській Україні, а 5 серпня 1941 р. о. Русин з іншими священниками відправив Службу Божу й панахиду за невинними жертвами НКВД, борцями за волю України.

Найграндіознішим дійством, організованим і очолюваним о. О. Русином було святкування 950-річчя хрещення України 15 – 16 жовтня 1938 р. Таких урочистостей Коломия ще не бачила і за чисельністю учасників – близько 12 тисяч – і зворушливістю промов та співу, і красою декорацій. В суботу о 16.00 святкування розпочалося Всенощною, а через годину дзвін «Михайло» закликав українців міста освітити вікна своїх домів свічками й національними прапорцями. Ілюмінацією охоплені були всі українські установи, крамниці й приватні будинки, а фасад церкви, декорований гірляндами і довгими прапорами – папським і національним – між якими «високо над входовими дверима ясним світлом хапав за очі трикирій (трисвічник – М. К.) (що нагадував хрестом посередині тризуб Володимира В. і Ярослава Мудрого, і тому дав пізніше поліційним органам ....притоку до інтервенцій)», робив надзвичайне враження. Доволі детально описала це свято, основна частина якого відбулася в неділю, львівська газета «Діло», зокрема й про хрест, під проводом о. О. Русина освячений на Пруті й встановлений на подвір’ї церкви, й про ходу учасників, що розтягнулася на три кілометри, й найважливіше, що в той день «...зазначилось об’єднання цілого коломийського громадянства в поклоні невмірущій державотворчій ідеї св. Володимира Великого». Велика кількість учасників показала, що «...маси горнуться до своєї церкви та радо йдуть за своїми духовними провідниками, бо мають до них довір’я. Лад і повага, порядок та гідність мас засвідчили глибоку, вроджену культуру нашого народу».

Отець Олександр Русин брав участь і в політичному житті. У червні 1926 р. головував на першому після війни повітовому з’їзді Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), де був обраний представниками 36 громад головою повітового комітету. На черговому повітовому з’їзді УНДО в Народному домі 3 грудня 1927 р. за участю 300 делегатів він як голова повітового комітету підтримав пропозицію про «одноцілий національний фронт» на виборах до сейму Польщі.

Зі спогадів коломиян, зокрема Галини Грабець, відомо, що подружжя Русинів, не маючи дітей, багато власних коштів жертвувало на різноманітні громадські потреби.

Окрім всіх цих справ у різних ділянках життя, о. Олександр насамперед добре виконував свої душпастирські обов’язки, тож за щире служіння й активну суспільну діяльність владика Г. Хомишин 6 вересня 1930 р. іменував його почесним крилошанином єпископської капітули.

Виявом величезної поваги й любові коломиян до багатолітного пароха була святкова академія з нагоди його 70-ліття, влаштована українською громадою міста 27 березня 1938 року. В заповненій вщерть Касі ощадності о. Русина вітали суддя В. Оробець, який розповів про життєвий шлях і заслуги ювілята, численні представники молоді, братств, товариств і установ, були декламації, співали три хори під управою Р. Шипайла, а на завершення, крім традиційного многоліття, всі учасники виконали ще й національний гімн (в Польській державі!). Отець щиро дякував і закликав до консолідації та єдності. Свято, яке продовжилося в тіснішому колі в Українському Народному домі, як писала газета «Діло», «... прибрало характер щирої родинної імпрези для вшанування духовного провідника й робітника, якому доля не щадила прикрощів життєвих».