Перший-ліпший музикознавець підтвердить вам, що серед найзнаменитіших композиторів – Моцарт, Бах, Бетовен і Чайковський. Троє з них німці, четвертий –українець з походження. Глінки серед найзнаменитіших немає, хоча росіяни намагаються переконати самих себе в протилежному. Їх можна зрозуміти, адже фінал з опери Глінки «Життя за царя» під назвою «Слався, наш російський царю!» став неофіційним гімном царської Росії. А в 1990-2000 роках знайдена в рукописах композитора мелодія була покладена в основу першого офіційного гімну незалежної Росії. З чого вийшов шкандаль. Як з’ясували польські меломани, їхній одноплемінець Глінка всього лише записав давній польський релігійний гімн, тож розчулено хлипати над т. зв. Патріотичною піснею росіянам аж ніяк не пасувало. І Патріотичну пісню швиденько викинули з репертуару… Але не викинула перша коломийська демократична влада царського холопа Глінку з переліку осіб, іменами яких названі наші вулиці. Черга до автора «Слався, наш російський царю!» дійшла аж тепер, властиво, доходить, оскільки і він значиться серед запропонованих міськраді на перейменування російських діячів культури. Доходить, як це не сумно чути, при певному спротиві частини населення. «То що, тепер і твори Глінки заборонять у коломийських музичних школах?» – нагнітають ситуацію одні. «Та ми так накладемо вето на всю велику російську культуру!» – обурюються інші. Звичайно, депутати першого демократичного скликання зробили б усім нам кращу послугу, якби підійшли були на початках 1990-их до процесу перейменування вулиць ґрунтовніше, тобто безжально відрізали все непотрібне. Бо відрізати хвіст по частинах усе-таки не наймудріше. Ґрунтовнішому підходу завадила тоді, здається, віра в можливість спільного з Росією цивілізаційного вибору, тож обмежилися Леніним, Кіровим та іншими радянськими упирями. Нині ж, коли в Росії знову прорізались імперські ікла і за свободу нам доводиться платити кров’ю, миритися й надалі з провідниками російського шовінізму, якими є і той же Глінка, і Пушкін, і Достоєвський, – це забути, що таке національна гордість українця. Тому прислухатися до думки людей, які досі вірять у якусь велику російську культуру і страждають хворобливою любов’ю до Росії, – себе не поважати. Отож чи варто вважати пропозицію прибрати з коломийської топоніміки прізвища провідних російських шовіністів проявом істеричного патріотизму? Бо дехто в нас не проти навішати на ініціаторів перейменування і такий ярлик. Упевнений, що це радше брак у любителів ярликів нормального, здорового українського патріотизму. Як гарячий прихильник саме такого патріотизму, я міг би порадити депутатам при обговоренні цього питання на сесії хіба прискіпливіше поставитися до запропонованих замість чужих митців місцевих кандидатур. Чи всі з них, місцевих, направду заслуговують такої честі? Чи не зловживав дехто з них алкоголем, чи був прикладом порядності й скромності в побуті? Або взяти пропозицію назвати нинішню вулицю Скрябіна на честь Юрія Сербинського. Доповідаючи на недавніх громадських слуханнях, п. Андріїшин поставив у заслугу Юрія зокрема той факт, що покійний врятував свого часу засохлого клена. Тоді як батька Юрія, Корнелія,знищили енкаведисти, а брати воювали на фронті. Справедливіше в такому разі було б назвати вулицю на честь усієї родини Сербинських, а не лише одного Юрія. Якщо ж знову повернутися до теми істеричного і здорового патріотизму, то доведеться визнати, що основа для розвитку в громадян саме нормального, здорового патріотизму дуже слабка. Про цю основу мав би піклуватися передусім державний апарат. І репліки невдоволених черговою спробою перейменування вулиць служать зайвим підтвердженням того, що наші урядовці зовсім не на висоті поставлених завдань. Якби по наших дорогах можна було без ризику котити яйце, противників перейменування, можливо, було б значно менше. Або якби чиновники спромоглися на соцзабезпечення приблизно таке, як у скандинавських країнах. Звідси й роздратування, переконаність у тому, що назва вулиці – це щось другорядне, не те, чим мала б зайнятися передусім влада. Причому списувати ці настрої тільки на погану освіченість людей навряд чи доцільно. Навіть на станції екстреної медичної допомоги, працівникам якої не закинеш брак освіти, від перейменування вулиць не в захваті, оскільки воно внесе, на їхнє переконання, непотрібну плутанину. Тому єдине, що залишилося висловити наприкінці, це просьбу до ратуші взяти на майбутнє до уваги застереження філологічного характеру. Для української мови все-таки характерніше називати вулиці не іменниками, а прикметниками. Наприклад, вулиця не Мазепи, а Мазепинська. Дмитро КАРП’ЯК   Читайте також: Понад 10 вулиць у Коломиї хочуть перейменувати: Лермонтова — на Карася, а площу Скорботи — на Героїв України