Навчання було цікавим. Завдання я виконував своєчасно. Улюбленими предметами стали рахунки, читання і рисунок. Під кінець 1935 р. я вже сам прочитав напис на хресті батька». Його вчителями зокрема були Ярослава Лукавецька (сестра художника Ярослава), Вітольда Проців, о. Петро Вовк, Гумінілович, о. Василь Бабинюк інші. Був арештований з іншими учнями і гімназистами за пародію на польський гімн. Відбувався судовий процес, який припинився у вересні 1939 р. Грав у сільській виставі «Підземна Галичина» М. Ірчана, але 1940 р. цю виставу заборонили.

Навчався та наймитував, а з 12.12.1941 р. перейшов до Коломийської гімназії, та як сирота навчався за рахунок коштів повітового українського комітету та волосного війта Томенка Степана. Проживав у бурсі, в кімнаті жило 8 хлопців, з ним був зокрема і Дмитро Павличко.

Григорій мав здібність до малювання, він малював князів, гетьманів. Побачивши ці малюнки, як згадував теж гімназист Іван Романюк, викладач мистецтв Іван Кейван забрав їх до гімназійного архіву. Належав до ВСУМУ (духовної спільноти української молоді), яку запровадили замість забороненого німецькою владою «Пласту». Вишкіл вони проходили на Воскресінецькій горі, чи в с.Княждвір та Печеніжині. Тоді він навчився плавати. Полюбляв купатись в річці Прут та Млинівці.

1944 р. його прийняли в члени козацтва ОУН, молодіжного крила, читав «Ідея і чин», але на щастя перед канікулами прочитавши, не сховав під матрац, а передав далі. Під час вакацій в Дебеславцях був арештований вже німцями разом з іншими ровесниками, але обшук у нього нічого не виявив. Усіх тоді розстріляли за одного вбитого у Гвіздці німця, його ж зміг викупити війт. Отець-парох Василь Бабинюк запропонував йому стати піддячим і видав посвідку, яка його деякий час рятувала.

Підчас зустрічі колишніх гімназистів , як згадував Р. Антонюк, проф. Червінський спитав його : « А пригадуєш, Грицю, як ти любив співати «Світися, світися, новий Єрусалиме?». І Гриць своїм приємним щирим голосом заспівав цю духовну пісню. У професора покотилася сльоза, обоє розцілувалися». Співав у хорі ще гімназистом, співав і до кінця життя. Як згадує внучка Надія, він любив співати в хорі, тож відвідував всі репетиції : «дідусь один із найстарших в хорі, ходив через усе село, щоб не зірвалась репетиція , бо немає більше тенорів, чи може, просто не приходять». «Сопрано! - залунав тоненький голосок, підхопили альти, укріпили міцним фундаментом баси. А тепер, Григорій Васильович! - скомандував строгий, але приємний голос диригента».

Після арешту брата, Григорію довелось нелегально перейти проживати до друзів-гімназистів в с. Корнич. З початком нового навчального року 1945 р. поновився на навчання в 8 клас вже школи №1.Деякий час проживав у професора Добрянського, а тоді, щоб не бути дармоїдом, повернувся в село до сестри. Працював в полі : сапав, допомагав під час жнив, молотив, виконував іншу домашню роботу. До навчання повернеться за наполяганням старшого брата, котрий повернувся з Німеччини, однак піде до педагогічної школи, оскільки там давали стипендію і картки на хліб. Там зустрів товаришів-гімназистів, котрі підказали йти одразу на третій рік, а довідку про закінчення 8-класу виправити на 10. І він це зробив. Виправлення було помітним, і директор сказав : «Перевіримо». Але не перевіряли, бо дуже були потрібні вчителі.

Тоді мав змогу проживати в гуртожитку. Дрова для опалення брали із розвалин колишнього гетто. Одного разу заготовляючи дрова, на стелі одного із напіврозваленого будинку знайшли шматки картону 30х60, які виявились шкірою на підметки «Карпон», і це врятувало всю родину, - продавши їх, брат мав змогу влаштувати на квартиру родину.

Закінчивши навчання в травні, Григорія направили в Снятин вихователем садочка, а там вже отримав направлення на вчителя математики 5-7 класів Задубрівської семирічної школи. У важний 1947 р., вчителі діставали щомісяця по 9 кг. борошна, на якому в цей голодний рік з допомогою молока та зелені утримувались четверо. Водночас самих вчителів залучали до вилучення у селян сільськогосподарських продуктів. У відповідь на пояснення, що селяни ітак голодують , отримували кулаком по столі крики : « Вас посилали не заглядати в баняки, а збирати гроші».

1948 р. йому пропонували посаду директора, котрого звільнили за його громадську роботу і націоналістичні погляди, то він відмовив, та попросив перевести до родини на Коломийщину, і розпочав роботу завпедом у Долішнянській школі (тепер це с. Спас). Це село було ще більше патріотичне. Вже 1949 р. тут розпочали будівництво школи, на яку люди охоче дарували будматеріали, та усі ставали до робіт при будові.

Поки люди їх не дуже ще знали, перебирались в сільську одежу і ходили до церкви, особливо на Різдво і Великдень. Ростислава Побігуща, сестра славетного Рена Побігущого, котра також працювала в школі, дуже допомагала. Вона впливала на підпільників села, доводила їм, що Григорій з братом не «післанці режиму». Важким видався 1950 р., коли в такому патріотичному селі як Спас організовували колгосп, а сільраду і школу перетворили на катівні. За порадою Р. Побігущої просить знову про переведення, та стає завпедом П’ядицької школи, а за кілька місяців і її директором. Електрифікує школу, придбавши генератор 12 кінських сил за рахунок заготовки дров- це було фінансовим порушенням, його покарали адміністративно, але школа мала електрику. Тоді закінчив Львівський педінститут (факультет математики) і одружився із студенткою Коломийського учительського інституту Типчук Анастасією. З нею матиме донечку Марусю і Уляну.

1955 та 1959-1961 рр. року завідував райвно. Тоді зміг перевести більшість шкіл на одну зміну навчання, розпочав будівництво нової школи в Корничі, виготовлення документації на добудову школи в П’ядиках. Буде знов вчителем в школі с. Годи-Добровідка, директором шкіл П’ядик і Корнича, 1963 р. -директором СШ №6 в Коломиї, а з 1975 р. – заступником директора Коломийського медучилища. Пригадував як землетрус 1977 р. обвалив частину будівлі ратуші, де тоді розміщувався цей заклад. Після обвалу треба було укріплювати стіни, в яких з’явились тріщини. Окрім того тоді розпочали будову їдальні на місці розвалин, та впорядковували підвал та каналізації.

1989 р. вийшов на пенсію. Саме тоді відроджувалась славна гімназія : колишній директор Стефаникової школи Олександр Лукасевич порушив питання про підняття традиції, а директор Світлана Козлова організувала ініціативну групу, яку очолили колишні гімназисти Юрій Сербинський та Євген Іваничук. 1990 р. міська рада ухвалила рішення про відкриття коломийської гімназії і на третю пропозицію громадськості Григорій Гуменюк дав згоду її очолити. Іншою кандидатурою була Світлана Козлова, яка потім поставила питання про перехід гімназії до приміщення школи-інтернат на вул. Франка. Тому гімназія на короткий час отримала статус гімназії-інтернату. Але наполеглива праця адміністрації - Р. Антонюка, Л. Грабця, Й. Матковського, М. Сафіної і В. Тарновецького) створила усі умови для плідної діяльності нового закладу. Працював Григорій Гуменюк до1994 р. і був також і моїм лагідним директором, який з шаною звертався до кожного учня, терпеливо звертав увагу кожному порушнику дисципліни, сама його присутність впливала заспокійливо на витівки молоді і серйозність нас як випускників.

Досягненням того періоду було також проведення у вересні 1990 р. Всесвітнього з’їзду гімназистів Коломийської гімназії та створення асоціації гімназистів, святкування 100-річного ювілею гімназії, відкриття пам’ятника М. Грушевському в подвір’ї закладу та хода гімназистів до пам’ятника Бандери та Шевченка в Коломиї та в Києві, урочисті богослужіння та посвячення в гімназисти , проведення Ватри на Воскресінецькій горі та діяльність Пласту, зустрічі з колишніми пластунами та іншими цікавими особистостями, часто випускниками колишньої гімназії, створення літературного та гуртка мови есперанто, оркестру і хору, учнівського часопису і багато іншого.

Помер Григорій Гуменюк 13 жовтня 2018 р., на 91-му році життя. Був нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям». На будівлі гімназії йому встановлено меморіальну дошку.