Офіцер прес-служби 10-ї гірсько-штурмової бригади, дислокованої в Коломиї, Юрій Лелявський, знімав в зоні АТО сюжети для українських телеканалів. Двічі перебував у полоні сепаратистів; був зарахований до списків зниклих безвісти, а потім – загиблих, про що повідомляли по ТБ. Щоправда, на той час офіцером прес-служби він ще не працював, а працював цивільним репортером, котрий пише й знімає кадри воєнної кінохроніки для львівських і київських ЗМІ. За свою сповнену ризику журналістську діяльність отримав від Президента Петра Порошенка орден "За заслуги" 3-го ступеня. Юрій – львів’янин. Закінчив філфак львівського університету. Однак учительська робота його зовсім не приваблювала, приваблювала кримінальна й військова журналістика. Готував телесюжети для ZIKу про корупцію й бандитські угруповання, працював на ICTV у "Надзвичайних новинах". Дописався до того, що зачеплені за живе махінатори й аферисти подали на нього позов до суду. Як це парадоксально б не виглядало, але від розправи Юрія врятував Майдан, відтак – війна на Донбасі. –     Під час Революції Гідності я робив знімки, намагався зафіксувати найдинамічніші епізоди сутичок і трагедій. Раз мене щедро полили з водомета, я не надав тому значення, продовжував роботу, аж допоки не потрапив до лікарні з сильним запаленням легенів. Мій наплічник з особистими речами й відеокаме-рою згорів у палаючому Будинку профспілок. До Львова повертатися було небезпечно, та мене туди й не тягнуло, а тут іще "зелені чоловічки" почали спе-цоперацію в Криму. І я поїхав до Севастополя. Там на вокзалі мене затримали кубанські козаки, але відпустили. Вдруге в Криму мене затримала "кримська самооборона". Але й на цей раз обійшлося. Переконавшись, що я журналіст, видно, не хотіли морочитися й відпустили. Я вже знав, що почалося захоплен-ня російськими силовиками українських військових об’єктів. А це – основна мета моїх репортажів. Відшукав якусь військову частину. Надію вселив тризуб, намальований на воротах. Мене спинив військовик без упізнавальних знаків. Почувши, що я львівський журналіст, молодик доброзичливо, але наполегливо порадив мені чимшвидше ретируватися звідси. (Цей епізод мені навіть вдалося відзняти на відео). Я бачив, як на пагорбах росіяни вмощують кулеметні гнізда, щоби всі небезпечні для них території тримати під прицілом. Провівши зйомки в Криму, Юрій відправився до Донецька – отримав пропозиції від кількох видань зробити репортажі. Тоді у руках сепаратистів перебувала лише центральна частина міста. Дещо відзняв, але знову попався і ледь не позбувся паспорта. І вже вкотре обійшлося без ексцесів. Справжня одіссея почалася від Слов’янська. [caption id="attachment_51418" align="alignnone" width="585"] Фото: Детектор медіа[/caption] ПІДВАЛ У СЛОВ’ЯНСЬКУ І ПОДОРОЖ З ЗАМОТАНОЮ ГОЛОВОЮ –     Я почув, що у Слов’янську почали пропадати люди, в тому числі мої знайомі журналісти, й поїхав туди. Був квітень 2014-го. Мене, напевно, просто не могли там не затримати бойовики, бо я ж не ґав ловив, а працював з відеокамерою. Запроторили в підвал СБУ. Там я понад два тижні "відсиджувався" під постійним пресингом. Допомогли визволитися тамтешні колеги-журналісти, які нас, затриманих, відвідували. Вони зв’язалися зі своїми російськими колегами, ті ж якимось чином вплинули на місцеву воєнну адміністрацію й мене після 15 діб сидіння в підвалі випустили на волю, повернувши паспорт, відеокамеру й гаманець. Навіть довезли до міста Ізюма. Доїхав до Харкова, потім до Львова. Однак відчув, що мене непереборно тягне назад. І я нічого не можу з собою вдіяти. Зв’язався з волонтерами. Ми зібрали допомогу для військовиків "Айдару" й відправилися в зону АТО. При виїзді з Красного Луча наше авто потрапило до рук козаків отамана Козіцина. Почалася психічна й фізична обробка. Нас пов’язали й повезли до Росії. Навіщо? Бо на кордоні з РФ російські митники нас завернули назад. З головами, обмотаними прапорами партії регіонів так, що важко було дихати, зі зв’язаними скотчем руками нас понад тиждень возили по різних місцях, поки не привезли в Луганськ. Подумав собі: щось подібне я вже проходив. Замкнули нас у підвалі ОДА. Мене прийняли за розвідника, який "косить" під журналіста. З відповідним ставленням. Але я нікого не здав. Молов усілякі нісенітниці, прикидався наївним дурником... Про те, що потрапив до рук козаків Козіцина, Юра встиг повідомити своїх знайомих. Потім зв’язок з ним пропав. Про зникнення українського журналіста сповістили провідні українські телеканали. А коли біля Луганська українські вояки підірвали джип з бойовиками, злий жарт з Лелявським зіграв "зіпсований телефон": повідомили по ZIKу, що в джипі загинув журналіст Юрій Лелявський.   "ТАТОВІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛИ, ЩО Я ЗАГИНУВ" –     Татові у Львів посипалися співчуття. Але сестра не вірила й зайнялася моїми пошуками. Про все це я дізнався від місцевих журналістів у підвалі ОДА. Луганські журналісти й дали знати на батьківщину, що я живий. Підтримували мене морально, приносили харчові пайки. У Луганську залишилися чесні медійники, вони мені зізнавалися, що змушені співпрацювати з новою владою, бо не мають іншого виходу... Після двох місяців полону я почав готувати втечу, психіка трохи здавала, хоч наді мною вже й перестали знущатися. Але здоровий глузд переміг. На той час Луганськ нагадував місто-привид: вулиці по-рожні, по них пересуваються лише озброєні бойовики й здичавілі пси. Куди я піду? Мене відразу запримітять. А тут прийшла вістка, що мене можуть обміняти, обміном займається Кучма. Послабили режим утримання, перевели до іншої споруди, схожої на великий клуб... [caption id="attachment_51417" align="alignnone" width="800"] Фото: Репортер[/caption] Юрій терпляче чекав з дня на день того моменту, коли відчує себе вільним і в безпеці. І такий момент настав. Приїхав голова організації "Офіцерський корпус" Володимир Рубан і забрав журналіста з майже тримісячної неволі. Їздили з ним по інших населених пунктах і забирали звідти полонених, які значи-лися в списку на обмін. Далі був Дніпропетровськ. База реабілітації полонених. Підписання контракту з 10-ю бригадою. [caption id="attachment_51416" align="alignnone" width="800"] Фото: Репортер[/caption] Таким оптимістичним фіналом завершилася телефотоодіссея зоною збройних конфліктів репортера Юрія Лелявського. А може – тільки перша її глава. Бо непогамовний журналіст уже готує чемодан для від’їзду в зону АТО разом з бригадою. На цей раз – як старший лейтенант прес-служби бригади. Андрій МАЛАЩУК Читайте також: З морпіхів – у сапери, з саперів – у танкісти: історія військового з Коломиї на псевдо “Батя”