Народився Дмитро 22.10. 1923 р. в м. Старобільську на Луганщині в родині вчителів Гната Циганківа. Це вже згодом паспортисти переписали його прізвище на «ов» - Циганков, за вказівкою згори, збільшуючи таким чином число саме «руського насєлєнія». Як сам про це казав : « Циганки ми. Це нас на «ових» переробили. Та хіба так важливо, що в паспорті написано? Важливіше отут, в душі. А в душі я - українець. З діда-прадіда. Звідки прізвище таке – хто знає. Мо’ якийсь предок мій коня десь поцупив… Хоча, найімовірніше, були в нас хлопці темночубі й кучеряві. Он один із моїх дядьків як справжнісінький циган : шевелюра чорна, кучерява, шапкою на голові…»

«.. А містечко наше українське. То вигадки, що Луганщина наскрізь російська. Старобільськ був більше українським, ніж Коломия, та, до якої я приїхав молодим (а це 1951 р.). Маю на увазі, що російською мовою там, на Луганщині, ніхто не розмовляв, а на Прикарпатті після війни було багато російськомовних військових».

«Коли в 1933 році померла мама, і нас залишилось п’ятеро, я, наймолодший, випорпував у кінському гною непереварену кукурудзу, ми всі її мили, сушили… А ходили ганчір’ям обмотані».

«А писав я вірші з третього класу. Я навіть друкувався в періодиці. Думав, стану другим молодим Сосюрою. Потім математика перемогла».

Після закінчення Дніпропетровського музичного училища, навчався у Львівській політехніці, але через хворобу не закінчив. Вже пізніше в Станіславі навчався на фізико-математичному факультеті учительського інституту (педінституту) та в музичному училищі по класу диригування, оскільки після участі у Другій світовій війні і демобілізації, 1948 р. переїхав на Прикарпаття.

Тоді розпочав працювати при Гуцульському ансамблі пісні і танцю (акордіаністом), і саме тут вперше познайомився з колоритною музикою Покуття і Гуцульщини.

З 1951 р. жив і працював в Коломиї протягом двадцяти років, і саме Коломия принесла йому широке визнання. Стільки енергії було у ньому, що її вистачило б на десятьох. 13 років працював вчителем математики і креслення в школі №9. Організував тут і духовий оркестр, ансамбль пісні і танцю, проводив вечори та зустрічі, та був душею школи. Пізніше працював в Коломийському педучилищі і технікумі МОД. І теж не тільки викладав.

1952-1971 рр. він - керівник художніх колективів міста, котрі під його орудою здобували призові місця на міських та обласних конкурсах. Так при Міському Будинку культури створив дівочий ансамбль «Гуцулочка» (вокалісти Дарія Мелитчук і Катерина Вишиванюк), і спочатку акомпонував сам.

1971 р. Дмитро Циганков виїхав до Івано-Франківська, викладав математику та естетику в місцевому медучилищі та ПТУ №3. Там організував вокальний ансамбль «Лілея» при медучилищі, який неодноразово ставав лауреат фестивалів і конкурсів. 18 років очолював об’єднання композиторів області разом із М. Біланом, а пізніше з Б. Шиптуром.

Композиторська діяльність розпочалась як казав « для домашнього вжитку», і навіть перша офіційна пісня «Я закоханий у тебе, краю мій гірський, не переконала його братись за композиторську діяльність серйозно. Але вже невдовзі з піснею «Карпатський мій краю» на слова М. Мартиненка посів друге місце на обласному конкурсі пісень про рідний край .

« Що мені миліше – інтеграл чи скрипковий ключ? Вони для мене рівноцінні золоті ключики. Один у світ музики, інший – у світ чисел. Ці два світи доповнюють один одного. Не вірте, що математика – суха наука. Це не лише гімнастика розуму, а й поезія душі. Вона не дає мозку заржавіти… Математика дисциплінує думку, естетика розширює світогляд, а музика окрилює душу». Як добре після роботи з гарним колективом порозв’язувати щось чи після графіків та інтегралів сісти за піаніно чи взяти в руки акордеон».

«… От був я компанійським хлопцем, все з дівчатами дружбу водив. Але засумував якось : ось, думаю, дівчат багато, а тієї єдиної нема. Сів собі отам в центрі, де тепер Вічевий майдан (там бузку багато росло) і мимоволі, наче самі собою, попливли із мелодією слова : «Я тебе шукаю дні і ночі, я тебе шукаю вже роки…».

Знайшов дружину в Коломиї. «Моя дружина - вчитель музики, але вона ще любить й малювати. В нашому домі стіни прикрашають її роботи».

«Лиш про тебе про одну я мріяв,

Лиш тебе я кличу знов і знов.

Ти моя і віра, і надія,

І одна на все життя любов».

Мабуть про неї писав і пісню «Співай мені про сині гори» на сл.. В. Григорака :

«Краси такої, як в Карпатах, ніде на світі не знайти.

Чарівні в горах всі дівчата, а наймиліша серцю ти.

Для мене ти – зірниця рання, тебе я виплекав із мрій.

Тобі одній – моє кохання, життя моє – тобі одній…»

«… для мене мій дім, моя сім’я – це і захисток, і фортеця і все моє життя. Не можу й кількох днів витримати десь далеко від дому. Не можу й кількох днів витримати десь далеко від дому. Поїхав якось у відпустку в рідні краї, на Луганщину. Думаєте, довго гостював? І тижня не добув. Примчав через кілька днів».

«…Через роботу я й справді замало уваги приділяв сім’ї. І хоч допомагав вдома чим міг, всім правила дружина. Мені з нею надзвичайно пощастило. Саме їй присвятив пісню «Я милуюсь, дружино, тобою» на сл..В. Михайлищука.

Якось пісню написав на подарунок до ювілею мамі знайомої вчительки. То мало бути віршоване привітання. Як згадував, ця пісня випадкова. Відмовитись незручно, бо товаришуємо сім’ями. Написав, а вона кривиться, - може б пісню. Я тоді щось на чужу мелодію зліпив і віддав. «Який же ти композитор, якщо чужу музику береш»,- знову докір. От морока! Хотів по швидше здихатися, а не вийшло. Ну тоді вже сів усерйоз писати. Потім на святкуванні в п. Розалії Сербинської та пісня дуже сподобалась. І от 1964 р., в Коломиї річний звіт, а я нічого не маю. І згадав я ту пісню замовлену на ювілей. Так з того часу і не сходить вона із сцени - «Літа минають».

«Радіймо друзі, що є в нас діти, що вже й онуки є у нас.

Заради цього ще варто жити і не лічити років час».

«Взяв цю пісню і отой бандурист із Нью-Йорка Роман Левицький. Він своїм могутнім голосом співає : «і в сорок років, і в шістдесят, …і додав - і в вісімдесят,- ми будем серцем молоді!... То най так буде, -вигукнув маестро».

Неоніла Стефурак писала про нього : «Як гірський потік, що прокладає собі русло поміж кам’яних брил і стрімких скель,- непогамовно вихлюпується з його душі життєрадісність, рішучість, наполегливість. Навіть крок, його погляд, рух, яким він за звичкою, нетерпляче відкидає пасмо посивілого волосся з чола – згусток енергії, стимул до дії, суперечки, дискусії – тільки не до спокою».

«Коли ж ви відпочиваєте, Дмитре Гнатовичу?». «Тоді, коли чую в собі нову мелодію, розпізнаю її появу по теплій хвилі, що сповнює усе єство святковим настроєм і світлом. Цих кілька хвилин духовного відпочинку повертають мені заряд бадьорості на місяці. Поети називають цей стан натхненням».

«…Для мене дуже важливо віднайти співзвуччя своєму настроєві у віршованому тексті. Десятки поетичних збірок гортаю. Трапляються цікаві образи, глибокі філософські думки, що наштовхують на роздуми, але, як не дивно, не вплітаються в мелодію. А часом – простенький невибагливий текст і вже бачу як у моєї пісні виростають крила, знаю, що полетить вона далеко. Природа карпатського краю, полонила своєю красою, пісенністю, казковим розмаїттям звуків і барв. Такий маленький приклад : сиджу з вудочкою над Дністром - люблю часом порибалити – і раптом чую позад себе українську народну пісню – чисто звучить вона, високо дзвінко. Обертаюсь, а то дві дівчини співають… Народна пісня живе в селі, там її коріння, джерело, початок. А без народної пісні, без гармонії сучасній пісні буде важко знайти своє обличчя. Люблю Бетховена за глибину і мужність, а Лисенка - за народність.

У творчому доробку Д. Циганкова до ста пісень, де часто він є не лиш автором музики, але й слів. За роки творчої діяльності композитор неодноразово ставав лауреатом різних пісенних конкурсів.

Серед співавторів його пісень– Володимир Данькевич, Володимир Григорак, Ольга Стрілець, Микола Кубик, Борис Мельник, Микола Карпенко, Роман Юзва, В. Михайлищук, Я. Ткачівський, Ярослав Ярош, і звичайно Михайло Хромей.

Був вдячний всім, хто виконував його пісні, хто «виводив їх в люди», - зокрема Тарасу Гінчицькому, Віктору Петренку, Оксані і Ользі Бакотам, Данилу Воротняку, Антону Семаку, Анатолію Вербицькому, тріо бандуристок. Його твори виконували вокально-інструментальний ансамбль «Беркут», ансамблі Христини Михайлюк і Галини Кушнірук, вокальний ансамбль Коломийського міського будинку культури, ансамбль «Мрія» м. Надвірна, «Смерічка», «Росинка», «Гуцулочка» та «Синьогора» з Івано-Франківська, Буковинський народний хор, та інші.

1957 р. Михайло Хромей, про якого ми вже згадували минулоріч, написав тепер всім відомі слова до пісні «Понад Прутом моя Коломия» - «Мріють вдалині голубі Карпати, ой, як хороше рідний край кохати...». Тоді ця пісня починалася зі слів : «Невгамовний Прут котить води-хвилі, знов сади цвітуть цвітом ніжно-білим». Музику до пісні написав Дмитро Циганков, з яким вони товаришували багато років, бо хоч обидвоє не народились в Коломиї, полюбили її усім серцем.

І пісня стане насправді народною - матиме різні варіанти виконання. Зокрема студенти будуть виконувати її так :

«Парк студентський знов розшумівсь піснями,

розквіта любов, у цвіту каштани.

Ген, де неба край, голубі Карпати…

В серці світлий май. Цвіту не стоптати!».

Ці рядки «білий цвіт чи сніг?.. цвіту не стоптати!»- влада боялась навіть цих слів про перший цвіт, який був символом пробудження до нового життя. Пісня «Понад Прутом моя Коломия» була негласно (неофіційно) деякий час заборонена місцевою владою.

Першими її виконавцями були аматорський дует з Будинку Вчителя за участі Тамари Углової та Євгенії Кокошко. Прем’єра пісні відбувалась на сцені парку Шевченка, на традиційне свято праці і пісні. Як згадувала Є. Кокошко : «Ми удостоїлись честі співати цілу низку нових пісень Д. Циганкова, які користувались популярністю : «Літа минають», Карпатський мій краю», «Гафійка», «У милої сині очі». Знаєте як про нього казали ? - Циганков -найкращий композитор серед математиків, і найкращий вчитель математики серед композиторів». На святі школи №1 він подарував партитури неспіваних іще пісень для учнів : «Школу в серці збережіть», «Прощай, наша школо», інші. Дуже любив дітей і багато творів написав саме для них.

«Коломийський вальс «Понад Прутом моя Коломия» здобув популярність не лише в Україні, але й серед української діаспори, в США і Канаді, її записували на платівки і радіо. Вокальне тріо «Незабудки» з Чикаго виконало цей вальс на ювілейному концерті на честь кардинала Йосифа Сліпого у Ватикані. Хор спілки Української молоді Нью-Йорка під орудою Романа Степаняка з Печеніжина виконував «Понад Прутом моя Коломия». Пісня «У минулого сині очі» на сл. Ольги Стрілець записана на платівки звучала в Японії, Фінляндії, Америці, Австралії, Польщі, Румунії, Канаді. Так пісні повертались в Коломию з новим диханням.

1983 р. відбулись великі ювілейні концерти в Коломиї та обласній філармонії з нагоди 60-річного народження та 35 річчя творчої діяльності.

Повний планів і задумів з усмішкою на вустах перейшов рубіж свого 75-річчя. Помер несподівано, 1.10.1999 р. на бігу невгамовного життя.

Як згадує про маестро Ольга Чемерис : «композитор зберігся в пам’яті молодим, енергійним, веселим, доброзичливим, з незмінним баяном в руках. Для нас молодих більшого авторитету в музиці на той час не було. Його пісні стали справжнім символом Коломиї і окрасою Гуцульщини».

Як він сам казав :«Для мене багато важить шана людська. Не слава, а шана… Мені дуже приємно , коли мене впізнають на вулиці і, навіть, коли серед ночі йдуть… і співають «Понад Прутом моя Коломия»..