На третій день Великодніх свят відразу після нашої з нею зустрічі нам зателефонувала героїня цього нарису й попросила нічого про неї не писати. "... Я вам казала, що мій колір по життю, то є колір чорний. Я втратила найдорожчих для себе людей – двох синів і чоловіка, з яким п’ятдесят і один рік прожила душа в душу. Ніякої слави тепер не потребую...". Довелося довго переконувати 92-літню, ще доволі симпатичну, як на свої роки, жінку, що люди повинні знати про тих, хто свою молодість поклав на жертовник служіння Україні, як би це пафосно не звучало. "Однаково, я вам усього не розповіла і не розповім, – наполягає жінка. – Коли мене катували, я не виказала нікого, а знала дуже багато. Якось, уже при Незалежній, мене перестрів коло церкви Петро Туліка, узяв мою руку й поцілував. Я кажу: "Петре, за що?". "А за те, що ти знала, але мовчала", – відповів Петро. Мешканка Нижнього Вербіжа Анна Гіндзелевич з дитинства була розумною й допитливою дівчинкою. Вчилася у "Рідній школі" в Коломиї, за її навчання платила громада села. Потім уже за німців ходила до гімназії й до торгівельної школи. До закінчення війни встигла трохи попрацювати бухгалтером. А потім розгорнула, як сама каже, чорну сторінку в своєму житті.

"Я взагалі не люблю жінок через їхні довгі язики... Затримали мене в центрі міста біля ринку".

25-го грудня 1945-го року Анну заарештували "визволителі" за співпрацю з українським підпіллям – довели, що дівчина передавала бандерівцям необхідні для виживання в складних умовах підпілля речі. Її виказали свої ж. "Я знаю, хто на мене наговорив. Потім питалася в нього: чого ти на мене набалакав? – А що, я буду сидіти в тюрмі, а ти життям будеш тішитися!.. А виказала мене енкаведистам одна пані, я через неї передавала повстанцям речі... Я взагалі не люблю жінок через їхні довгі язики... Затримали мене в центрі міста біля ринку. Я вперлася, що нікуди з ними не піду. А вони ще собі щось піджартовували, наговорювали на мене купу дурниць. Прийняли спочатку за іншу – Катрусю Симотюк. Три тижні сиділа в підвалі каземату, що в будинку навпроти теперішньої пошти, просила Богородицю єдиного – аби не зламатися й нікого не виказати. Бо тримала в голові багато інформації. 26 разів мене тягнули на допит, і все посеред ночі... Я витримала і не розкололася... Судили, дали сім років позбавлення волі й три роки позбавлення громадянських прав. З Коломиї – до Львова, зі Львова – на Донбас... Не забуду, як у Вінниці до нас у вагон запакували дівчат, заарештованих за колоски. То вони як затягнули таку протяжну жалісну пісню, я думала, що мені серце трісне...".

На Колимі Анна часто спілкувалася з земляком – повстанцем Мирославом Симчичем. Він допомагав дівчатам по господарству, де потрібні були сильні чоловічі руки і вправність.

41 добу арештанти їхали через безкінечні радянські простори до кінцевої зупинки – бухти Находка, що на крайньому сході континенту між Охотським і Японським морями. Поруч – японські острови, далі – лише Тихий океан. Поселили в барак, у якому тулилися одна до одної від холоду 90 дівчат. "Я трохи знала латину, то мене поставили в поліклініці писати виписки й назви препаратів. Але через знайдені листи з дому покарали – якийсь час сиділа в одиночці, відтак призначили в шахту...". На Колимі Анна часто спілкувалася з земляком – повстанцем Мирославом Симчичем. Він допомагав дівчатам по господарству, де потрібні були сильні чоловічі руки і вправність. Там же й одружилася з в’язнем із Львівщини. На Колимі Анна часто спілкувалася з земляком – повстанцем Мирославом Симчичем. Він допомагав дівчатам по господарству, де потрібні були сильні чоловічі руки і вправність. Там же й одружилася з в’язнем із Львівщини, "відгуляли" весілля за баняком голубців. Там же в подружжя народився перший син. Після дванадцяти років неволі на чужині Анна з чоловіком і сином повернулися на рідну землю. Побудували хату. Чоловік працював на механізованій техніці, жінка влаштувалася на фабрику "17 вересня" вишивальницею. Народився в подружжя у 1960 році другий син. Обидва хлопці здобули добру освіту. Однак, невблаганний фатум забрав з життя одного, потім другого, забрав і чоловіка.

"Але я все була сильною і ніколи нічого не боялася".

Як дорогоцінну реліквію, жінка зберігає родинний альбом, де з фотознімків на неї дивляться веселі очі її синів Зенка й Богдана та коханого мужа. Пані Анна чистим голосом співає пісню, яку сама ж і склала, там є такі рядки: "Чорний колір, то колір мій... Чорна хмаронька заплаче дощем по мені...". Жінка не самотня – має трьох онуків і п’ятьох правнуків, за нею є кому доглядати. Та й не косять її серйозні болячки, хоча увесь піст прослабувала. Частенько жінку відвідує місцевий греко-католицький парох і капелан Михайло Дзюба. Отож, у хаті не порожньо, порожньо в душі, – зізнається. "Але я все була сильною і ніколи нічого не боялася", – тут-таки виправдовується.     Відхід у засвіти найдорожчих людей сильно її підкосив. Спогади завдають болю. Рана ще не затягнулася. Андрій МАЛАЩУК Фото: Андрій КАНЯ