"Бред Піт, Святослав Вакарчук і навіть Олег Винник. Це далеко не повний список тих, хто за мною не бігає. Але найбільше мене розчаровує смітник. Був би він під рукою, а краще під ногою, не довелося б тягати за собою ті чеки-фантики. Від них тільки в кишенях тісно і стегна грубі. А я ж хочу, як у американських фільмах: їсти-пити на ходу, жбурляти де заманеться пластиком у кошики для сміття, з розбігу, повсюди. А нема... На зло владі буду кидати під ноги. Все одно всюди бруд!" Щось подібне має собі на думці кожен п'ятий (так, я оптимістка) українець. Сніг зійшов, а з-під нього замість пролісків - сміття й екскременти. Перехожі нарікають, обурюються і досипають свого. Коло замкнулося. Колись вразив мене білборд піді Львовом. "Сміття кидати тут, тут ітак все засрано" - кричали з нього великі літери з докором. Але іронію вловили не всі, деякі сприйняли, як заклик. Направду, біля альтанок у лісі виросли цілі гори пакетів та недоїдків. Підозрюю, серед тих, хто зупиняється там пообідати було чимало таких, хто мав силу забрати сміття в машину і викинути в бак. Але не панська то справа, тож так би мовити, селяві. АВТОР: Наталка Сандецька