Колись давно-предавно, коли земля була холодна і по ній щойно перестали снувати мамонти, йшов по ТБ такий серіал "Чи боїшся ти темряви?" Ми - діти 90-х - його дивилися і на радість режисеру справді дуже боялися.
В ту саму допотопну епоху звично було боятися всього: що повернеться совок, що Америка або Росія почнуть ядерну війну, що розкуплять всі тетріси і Миколай принесе тобі цілу дулю. Ми боялися отримати двійку, зізнатися у коханні, загубити модний пенал чи подерти лосіни. Побиті коліна - не біда, біда - пошматований модний катран. Просто нам ніхто не пояснював справжніх цінностей. Так само, як і не пояснювали, що боятися людей, котрі відрізняються від тебе фізично, психологічно, расово, розумово - це дикість.
Будемо відвертими: ви ж не раз бачили, як люди обходять стороною людей з вадами, як вони сторожко озираються їм у слід, а зіткнувшись - спішно минають. Думаєте, це помічали тільки ви? А ви намагалися уявити себе у їхній шкірі в той момент? Як у пісні Депеш Мод "Погуляй в моїх черевиках..." Адже тільки так, можна раз і назавжди зрозуміти, як сприймати людей з особливостями. Стара індіанська мудрість застерігала засуджувати людину, якщо ти тільки не пройшов у її мокасинах її шлях.
Люди з синдромом Дауна, або діти сонця, народжені такими через збій в хромосомному наборі, безпосередні, невинні, щирі, відкриті світу... Вони - це нам тест на нормальність, наше ставлення до них найкраще демонструє рівень нашого гуманізму. Це тест на моральну вошивість. У Коломиї такими дітками займається ГО "Крокус".
Пані Масевич збирає їх разом, порушує питання безбар'єрного середовища, соціальної адаптації дітей сонця, а разом з тим - нашого адекватного сприйняття цих інакших людей.
"Вони не агресивні, навпаки - звичайні дітки часто агресивні у ставленні до них..." Ця фраза пані Масевич вибила мене з колії.
Виходить, то ми підсвідомо маємо якісь комплекси перед ними? Людина ж не агресує, якщо не боїться. А ти, чи боїшся ти сонця?
АВТОР: Наталка САНДЕЦЬКА