Працюючи у Кракові спочатку гімназійним, а згодом університетським викладачем, Богдан Лепкий радо підтримував українську талановиту молодь, допомагав їм, як міг, навіть надаючи для проживання власне помешкання й оплачуючи навчання.

Виступив видавцем першої збірки віршів «Без керми. Строфи» коломийського поета Мелетія Кічури, який тоді мешкав у Відні. Збереглися листи письменника до молодого поета з приводу технічних моментів видавничого процесу, з яких видно, що Б. Лепкий дуже сумлінно ставився до цієї роботи, тактовно та м’яко вирішуючи з автором різні нюанси друку. Книжка побачила світ 1910 року й стала добрим стартом для тоді ще невідомого Мелетія Кічури. У листі до своєї нареченої Марії Глинської в Коломию від 20 липня 1910 р. поет писав: «В «Ділі» (львівський часопис – М. К.) друкує ся рецензія Лепкого про Гаврилка, Грицая і про мене – В тім порядку як книжки появили ся на світ. В першім фейлєтоні говорить про Гаврилка і зачинає про Грицая – другий фейлетон буду читати аж завтра – дуже цікавить мене, що напише про мене – однак на підставі першого фейлетону мушу сказати, що ся рецензія – се більше куртуазійне представленя нових письменників широкій публіці – а не критика у властивім значіню того слова – себто – які інтелєктуальні і естетичні вартости проносить даний автор з собою – що саме дали би йому право причислити себе до адептів штуки (мистецтва – М. К.) – а тим самим до будівничих духової і естетичної культури свого народу. Лепкий висказує свої вражіня – і на тім ограничає ся». Можливо, ще вдасться прочитати цю рецензію Б. Лепкого на збірку Мелетія Кічури, але вже те, що він займався її виданням, є красномовнішим від будь-яких рецензій.

В 1932 – 1939 роках у Кракові діяло українське мистецьке об’єднання «Зарево», створене з ініціативи Богдана Лепкого, який був його натхненником, покровителем і почесним головою. До цього об’єднання входили й художники, чий життєвий шлях не оминув Коломиї. Це Михайло Черешньовський, знаний скульптор, випускник школи деревного промислу в нашому місті, та Ярослав Лукавецький, тоді студент Краківської академії мистецтв, згодом – знаний живописець, театральний художник, архітектор, педагог. Мабуть, перед самим від’їздом із Кракова до Коломиї 1936 року він відтворив на полотні портрет Б. Лепкого. Як розповідали сини Я. Лукавецького на відкритті виставки художника в Музеї історії міста Коломиї, портрет цей молодому живописцеві дався нелегко, бо письменник був надзвичайно зайнятий, не мав часу позувати, тому для його створення доводилося «виловлювати» моменти. Таким і постає перед нами Богдан Лепкий на цьому портреті – ніякої «штучності», заглиблений у читання.

Із студентів Ягейлонського університету найближчим приятелем Богдана Лепкого, згідно з дослідженнями Петра Арсенича, став випускник Коломийської гімназії Юліан Геник-Березовський, згодом знаний декламатор, вчений, мовознавець, доктор філософії. Його письменник високо цінував саме як неперевершеного декламатора творів українських авторів, зокрема Василя Стефаника. У статті «Вечір творів Василя Стефаника у Кракові 7-го листопада 1937 р» Богдан Лепкий писав: «Покійний Стефаник не любив слухати, як читали його твори. Але читання Юліана Геника-Березовського він хвалив, бо Геник знає гуцульський і покутський діалект…До того Геник має неабиякий хист наслідувати людей…А бувають і такі моменти…то здається не Геник, а Стефаник говорить…Вам сумно, страшно, аж боляче, але ви чуєте якесь оновлення у своїй душі, якого не знайдете ніде…». Декламував Ю. Геник-Березовський і на урочистостях з нагоди 60-річчя самого Богдана Лепкого у Кракові та Станіславові. Перебіг краківських ювілейних заходів, що відбулися 20 листопада 1932 року, описала львівська газета «Діло», зокрема відзначивши: «Атракцією Академії були баритонові сольоспіви п. Яр. Геника-Березовського і рецитації творів Лепкого д-ра М. Лятишевського і Яр. Геника-Березовського. Рецитація поезії «Над рікою» цього останнього була шедевром». Мабуть, автори статті припустилися помилки в імені рецитатора, але виходить, що у святкуваннях брав участь і брат Юліана Ярослав, на той час студент Краківського університету.

Юліан Геник-Березовський присвятив письменникові статтю-спогад «Богдан Лепкий – професор університету», а на його похороні 23 липня 1941 р. у Кракові виголосив зворушливу прощальну промову, в якій були такі слова: «Ховаємо сьогодні не лише славного поета, визначного ученого, але й великого учителя, апостола... Він мав нечуваний дар живого слова, умів дібратись цим словом як добрим плугом до самого коріння душі. Сіяв там свої слова. Росли вони, як золота пшениця, нам на пожиток, а йому на втіху. Їдь щасливо в нову далеку дорогу, господарю наш пишний, учителю наш добрий, тату наш рідний».

Учнем Богдана Лепкого в Ягейлонському університеті був і коломиянин Микола Пригродський, згодом учитель коломийських шкіл. Своєму незабутньому викладачеві він присвятив розлогі спомини, вміщені в коломийському часописі «Воля Покуття» за 1941 рік., в яких писав: «Скромний, легкий у співжиттю і поведінці – це особисті прикмети Лепкого. Поговорилося з ним кілька хвилин, а здавалося, що говориш з давно знайомим приятелем… У спокійній розмові у своєму привітному сальонику, прикрашеному образами найкращих українських і інших мистців, Лепкий далеко від рідної землі виховував українську молодь в любові і вірі в майбутність українського народу».

АВТОР: Наукова співробітниця Музею історії міста Коломиї Мирослава Кочержук