Важке ХХ століття пережили українці та й інші нації. Причиною цьому були дві страшні світові війни. Здається, що люди менше стають духовними і набожними, то більше коїться лиха на планеті.
Отже ж, влітку 1914 р. почалася жахлива Перша світова війна, призвідники якої втягли в кроваву бойню масу нормальних, мирних людей. Ми, українці, змушені були воювати в складі різних армій за різні інтереси. Та міжнародна війна скінчилася 1918-го, хоч її відлуння тривало аж до Другої світової: сотні тисяч лежало в сирій землі, тисячі калік повернулося додому, дехто перебув кількарічний полон. Голод, холод, біда, горе супроводжували повоєнний період.
Відтак настала Друга світова (1939 – 1945), яка принесла ще більше страждань європейським, азійським та африканським народам. Рахунки пішли на мільйони. Жорстокість перевершила уяву. А якщо додати до цього голодомори, репресії, заслання, концтабори, зміни суспільних векторів, то берешся дива – як українці вціліли у цій січкарні ХХ століття. Не дуже люблять світові лідери й історики визнавати, що найбільші й найжорстокіші битви точилися на території України, що саме українці в цих жорнах зазнали найбільших людських і матеріальних втрат. Фактично у ХХ ст. зникла ще одна Україна – яких 30 мільйонів.
Отже, ми повинні пам’ятати про свою національну трагедію ХХ століття. Та чи пам’ятаємо? Найперше маю на увазі Першу світову війну. Чому 2014 р. ми не відзначали 100-річчя цієї світової трагічної події? Зрозуміло, що 2014 р. в Україні почалася нова війна, яку дехто трактує, як початок Третьої світової війни.
Отже, було не до ювілею. Однак виглядало, що ми й не готувалися до такого ювілею ні на державному рівні, ні на місцевому. На державному – зрозуміло, адже в українських верхах досі сидять особи, які знають лише про Другу світову війну. Нібито у Другу гинули люди, а в Першу – ні. На їхнє переконання, треба пам’ятати тільки тих людей, які жили в СРСР і воювали в Радянській армії. Всі решта – це зрадники, націоналісти і їх не треба згадувати. Але ж то були наші краяни, наші прапрадіди й прадіди! Друга світова затьмарила Першу і ми чомусь забули про жертви 1914-1918 рр.
Тим часом недавно виявлено у віденських архівах вартісні книжки втрат Першої світової війни. У них зафіксовані всі прізвища вояків Австро-Угорської армії, які були вбиті, поранені й полонені під час Першої світової війни. Там багато наших предків-краян.
Тому маю запитання до українських істориків, яких у нас предостатньо: чому на державному рівні не організовано публікацію цих списків?
Адже не лише для істориків і краєзнавців цікава така публікація, але й для родин.
Можливо, тоді у нас по селах стояли б не лише пам’ятники радянським воїнам, але й цісарським. Можливо, до 1918 р. наші історики й спроможуться на такий подвиг – сумлінно виписати з віденських книжок прізвища наших краян та опублікувати їх окремим томом. Звісно, якщо вони цікавляться чимось більшим, ніж студенські іспити й свої дисертації.
Микола САВЧУК