Марія Боєчко  пише вірші та пісні, вишиває, захоплюється красним письменством, народною творчістю, фотографією, любить мандрувати рідним краєм.

Вона народилася 15 травня 1953 року в селі Мишині Коломийського району. Закінчила Мишинську школу,  в 1972 —  шкільний відділ Коломийського педагогічного училища . А згодом , 1978 року, завершила навчання на історичному факультеті Чернівецького державного університету.

Працювала піонервожатою і художнім керівником Ходак-Велицької школи (Верховинський район), музичним керівником Ценявського та вихователем Ковалівського дитячих садків. Із  1985 року — вчитель початкових класів Ковалівської школи.

З 1997 року вона  позаштатний кореспондент  Коломийської районної газети «Вільний голос». Пані Марія є засновником і співавтором творчого проєкту «Джерельні дзвони». Починаючи з 2001 року, щорічно виходять нові збірочки, все більше творчих краян пристає до кола поціновувачів поезії та пісні. В одному зі своїх віршів Марія Боєчко зізнається:

… найбільше я люблю

Пісні і мову солов’їну,

І друзів вірних, і рідню,

Й кохану землю — Україну.

І це не просто декларація. Марія Іванівна гуртує навколо себе добрих людей, організовує творчі сили Коломийщини на сподвижницьку працю з вивчення історії свого краю, дослідження скарбів фольклору, записів різдвяних колядок, великодніх пісень та ігор. А як вона вміло організовує презентації «Дзвонів» — так, що це стало святом, яке переросло в традицію! І дуже жаль, що цього року у зв’язку з пандемією не відбулася чергова — двадцять друга!  — презентація альманаху, присвячена Тарасові Мельничуку.

Марія Боєчко живе в щоденній праці, для неї має значення кожна хвилина, яку вона боїться втратити, не наповнивши корисним змістом. За це здобула собі незаперечну повагу й авторитет серед усіх, хто її знає. В одному із недавніх віршів вона виповіла кредо власного розуміння сутності людського буття:

А все так просто...і важливо:

По правді жити на цім світі,

По совісті...і милостиво...

Як в Божім сказано Завіті!

Марія Боєчко — авторка  поетичних збірок «Ісповідуймо любов», «Лети, пісне моя», «Я возвеличую любов», «Дитинства світла мить», «Пролісок», «Спалах серця», «Три дороги»;  упорядниця п’яти етнографічних збірників: «Співокрай», «Співанкова тайстра», «Весільні барви», «Різдвяні барви», «Великодні барви»; історичного нарису «Ковалівка: з глибини віків до наших днів».

Творчість для п. Марії — єдина зброя, якою жінка відганяє від себе хворобу, зневіру, розпач, відчай. Творчість дає їй силу підтримувати інших, допомагає бачити добро і красу довкола й щедро ділитися скарбами своєї  душі з усіма, хто цього потребує. 

Читайте також: Марія Боєчко про поезію, жіночу долю та Божу любов

За невтомну працю на освітній ниві та подвижництво, Марію Боєчко було номіновано титулом «Українська Мадонна». 26 травня цього року вона стала лавреаткою Коломийської міської премії імені Тараса Мельничука. Ця висока відзнака присвоєна М.І.Боєчко за книги «Сад моєї любові» та «У світі дивоквітів». Долучаємося до привітань із почесною нагородою і бажаємо п. Марії здоров’я і здійснення нових творчих задумів!

Марія  ПОРОХ,

член Клубу інтелігенції 

ім. І.Пелипейка та РО «Просвіта»,

м. Косів.

СПАЛАХИ СЕРЦЯ

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Конституція — паспорт держави,

У якої  глибоке коріння,

В ній державні закони і право

З поколінь ідуть в покоління.

У ній воля народу й бажання,

Віковічна нелегка дорога...

В ній здійснились його сподівання,

Увінчалась його перемога!

 

ТЕБЕ ПАМ'ЯТАЮТЬ, ТАРАСЕ

Сумує за тобою, Поете,

Усе Прикарпаття рідне,

Співають скорботно сонети

Солов'ї на твоєму подвір'ї...

І плачуть сріблястії роси

На твоїй самотній могилі,

Розпустили у жалобі коси

Карпати предвічнії сиві...

А  день березневий так сяє,

Дарує тобі ясне сонце,

На яке ти дивився в печалі

Крізь вузеньке тюремне віконце...

Тебе пам'ятають, Тарасе,

Твої друзі і побратими...

Повік твоє СЛОВО не згасне,

Україна твоя не загине!

 

ВИбІР

Сьогодні кожен свій вибір має,

Своє у кожного бачення світу,

Але і кожен у світі бажає

Нормально жити, а не животіти.

На жаль, неправда по світу гуляє,

Людей розсварила і розгнівила...

Ніхто ні на кого вже не зважає,

Ненависть серця людські засліпила.

Отямтеся, люди! Серця відкрийте!

Хто сіє зло, той зло й пожинає!

Незгоди всі між собою відкиньте,

Бо злоба життя руйнує, ламає.

Живімо в добрі,  у злагоді й мирі --

Життя нам дається лише один раз!

Чи всі в Україні будуть щасливі,

Залежить від нас! І тільки від нас!

 

РІДНА МАТУСЯ

Рідна матуся, як сонечко ясне,

Гріє нас всіх невичерпним теплом.

В серці її золотому не гасне

Ласка безмежна, любов і добро.

Неньчині очі, як дві зоряниці,

З нами ідуть по дорогах життя.

В мами душа, мов джерельна криниця,

Є в ній для всіх прецілюща вода.

Милі, натруджені, мамині руки

Пестять всіх нас і в похилі роки,

Та прилітає із неба розлука

Й неньку від нас забира на віки...

Все найдорожче навічно не дано,

Весни ясні лиш щороку цвітуть...

Усі ми  щасливі, у кого є мами,—

Вчасно би істину цю нам збагнуть!

 

ОСТАННЯ НІЧ

В ту ніч* принишкло Ви сиділи,

Підперли голову рукою,

На мене з ніжністю гляділи,

Навік прощалися зі мною.

Любов'ю очі в Вас світились,

В задумі зморшки повлягались...

За мене мовчки Ви молились,

В душі минуле карбувалось...

Усе життя враз перед Вами,

Немов в театрі, промайнуло...

Ви так пишались мною, Мамо!

Дитинством здалека війнуло...

За руку в перший клас ведете

Мене маленьку, несміливу...

На випускний зі мною йдете,

Сльозу втираєте щасливу...

Вінець на голову поклали,

Благословляли з гіркотою...

Ви серцем, Мамо, відчували:

Не буде в мене більш спокою.

Тому й журба з очей лилася

В останню з Вами нашу ніч.

Мене з зимою, що неслася,

Ви залишали віч-на-віч...

*6 грудня 1993 року, моя Мама відійшла у вічність.

 

ТАРІЛОЧКА

Тарілочко-чарівничко,

Від снігу біліша,

Коли тебе розмалюю,

Станеш ще гарніша.

Коли тебе розфарбую

Всіма кольорами,

Будеш хату прикрашати

Разом з рушниками.

Будеш стіни звеселяти,

Усім говорити:

"Яка файна Гуцульщина,

 Її колорити!"

Я тарілочку малюю,

Аж душа співає...

Нема кращого за тебе,

Мій Гуцульський краю!

 

ПУСТЕЛЯ

Пустеля земна природу вбиває...

Пустеля в душі веде до гріха.

Один лише Бог людей визволяє,

Коли на поріг ступає біда.

Прощає все нам і нас береже,

Лиш треба серцем Його відчути,

І всяку нечисть Він прожене,

Його би милість усім нам збагнути.

Та люди чомусь і далі живуть

У гніві, злі, розбраті й обмані...

Тому й плоди вони чорнії жнуть,

Не бачать правди, наче в тумані.

А можна було би тільки радіти,

Славити Бога — Ісуса Христа!

Й щасливі були би всі на цім світі,

Не мали би місця ні гріх, ні війна...

***

Люблю я музику дощу

У тиху літню дивоніч,

Її мелодію сумну

В душі пишу без сяйва свіч.

І спогади під крапель шум

Із серцем б'ються в унісон,

Ця музика небесних струн --

Моє натхнення, мій шансон.

Рояться думи в голові,

Любов єднають і печаль...

Слова сплітаються в вірші...

Звучить нічний дощу рояль...

Не спиться... А уже світає,

Дощ музику давно спинив,

Безсонна ніч за ним спливає,

Та він на згадку вірш лишив.

***

Непрохана БЕЗСОННИЦЯ

Прийшла у мої ночі,

Сідає на віконниці,

Впускати сон не хоче.

Сміється наді мною

Аж до самого ранку

І чорною косою

Сон косить до світанку.

У душу залізає

І грається думками,

У серці залишає

Лише болючі рани.

Прошу тебе, БЕЗСОННИЦЕ,

Минай мою хатину,

Покинь мої віконниці,

Хоч хвильку хай спочину!

Купальська ніч в віконце

Крізь шибку заглядає,

В безсонні до схід сонця

Я День Святий вітаю.

***

Молодість зі старістю зустрілась,

Наче у люстерко, заглядалась...

У одної личком заяснілась,

У душі другої заховалась...

О! Яка прекрасна оця Пані!

Личить всім, не дивлячись на роки...

Перші ми в житті, а чи останні —

Молодість малює свої кроки...

***

Я в мріях замки будувала,

Літала у них аж до неба,

А доля завжди дарувала

Лиш те, що мені було треба.

Як впаду, вона піднімає,

Тримає за руку в дорозі,

Як горе душу проймає —

Друзі уже на порозі.

***

Хоч ми з тобою давно вже не ті

І хоч далекі з тобою давно,

Чомусь пригадались очі твої

І ніжність у них... любов і тепло...

Як солодко нині згадати тебе,

Твій погляд... Прихований зміст у словах...

І вмить моя пам'ять до тебе веде,

Надіюсь, ми знову зустрінемось в снах...

Приємні хвилини у серці живуть,

У ночі самотні нас зігрівають

І в душу на хвильку радість несуть...

А дні за днями рікою спливають...

***

Буває так, що ми не знаєм,

Чинити як у цім житті,

Не ті дороги вибираєм,

Поради слухаєм не ті...

Буває, часто гнів, образи

Нікому ми не пробачаєм,

Не розібравшись в них відразу,

Причини їхні не шукаєм.

А все так просто...і важливо:

По правді жити на цім світі,

По совісті...і милостиво...

Як в Божім сказано Завіті!

 

ВИШИВАНКА

Вишиванка моя, вишиванка —

Материнський святий оберіг,

Я з любов'ю її одягаю

Ще з дитинства далекого літ.

Переходить від роду й до роду,

Як реліквія цінна з віків,

Символ вільного духу і коду,

Українських дочок і синів.

Синьо-жовті лягають узори

І червоні доріжки-стежки...

Не любити її ми не можем,

Веселкові лляні сорочки.

Всі народи їй шану складають,

Бо найкраща окраса з усіх!

Україна у ній розквітає,

ВИШИВАНКА — святий оберіг!