ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

30 історичних постатей, які ступали на коломийську землю. МИХАЙЛО ГОЛИНСЬКИЙ


До 780-річчя Коломиї і 30-річчя Незалежности України Почесний краєзнавець України Микола САВЧУК продовжує розповідь про 30 історичних постатей, які ступали на коломийську землю.

(Закінчення. Про інших відомих людей, які бували в Коломиї, читайте ТУТ).


30. МИХАЙЛО ГОЛИНСЬКИЙ (1890 — 1973) — світової слави український оперний співак, тенор. Його ім'я стоїть поруч з такими постатями видатних співаків, як Олександ Мишуга, Соломія Крушельницька, Орест Руснак, Модест Менцинський.

Мистецтво співу опанував у Львові та Мілані (Італія).

Співав на сценах провідних оперних театрів Львова, Одеси, Києва, Харкова, Тбілісі (Грузія), Москви (Росія), Варшави (Польща) та инших європейських країн, Канади й США. Від 1938 р. жив у Канаді.

Навчався в Коломийській гімназії, неодноразово виступав у Коломиї: на відкритті погруддя Т. Шевченка (1914 р.), на концерті, присвяченому пам’яті М. Лисенка (1933) та ін. У своїх «Спогадах» з теплом згадує наше місто та своїх друзів-коломийців Р. Рубінґера, Р. Ставничого, М. Ковбасюка та веселі гімназійні часи.

Подаю тут веселий його спогад з початку 1930-х років: «…хочу сказати наперед про комічний випадок, який пережив у директора Романа Рубінґера. Мене щороку (довгий час) спроваджували до Коломиї на гостинний виступ або «Боян» (адв. Роман Ставничий), або Музичний інститут ім. Миколи Лисенка (дир. Роман Рубінґер). Коли я приїздив на ці виступи, то звичайно день наперед, і все мешкав у Рубінґерів, бо вони мали величезну гостинну кімнату, добре фортепіано для проби і мешкали близенько «Каси Ощадности» (тепер «Народний дім» на вул. Театральній — письмівка М. Савчука), де звичайно відбувалися наші концерти. Перед одним таким концертом, крім мене, приїхав до Коломиї також композитор Станіслав Людкевич (він був інспектором Музичного інституту ім. Миколи Лисенка). Він залишався на другий день, щоб бути на моєму концерті, і також лишився на ніч у Рубінґера. Гостинні господарі, панство Рубінґери примістили нас наніч у величезній кімнаті у двох одноособових ліжках побіч себе. Ми обидва з д-ром Людкевичем були змучені дорогою (а я мав завтра виступ), тому ми довго не говорили, а старалися скоро заснути. Я сказав докторови Людкевичеви, що я часом (як змучений) троха хроплю, і як це мені трафиться цеї ночи, то його наперед перепрошую. На це д-р Людкевич значущо усміхнувся і сказав, що і він часом трохи хропить у сні. Ми побажали собі доброї ночі і пробували скоро заснути… І тут, може, за дві хвилини зачалася для мене прямо траґедія, яка тяглася аж до самого ранку…

Д-р Людкевич, лише поклав голову на подушку, моментально зачав так сильно хропіти (різними) тонами, що умерлого збудив би. Заснути мені при такій «музиці» було рішуче неможливо! Я вложив палець до уха — не допомагає. Положив на голову, себто на ухо, ясьок — малу подушку — не помагає, положив велику подушку — не помагає… Будити Людкевича не маю ані серця, ані відваги , а спати хочеться, і я мушу спати!.. Що тут робити? Встати, вбратися і піти до готелю не випадає, бо тим образив би-м Рубінґерів, а д-рови Людкевичеви зробив би-м велику прикрість.

Що я тоді роблю? Встаю дуже тихонько з ліжка, беру подушку, «ясьок», простирала, матрац, йду в самий куток довжелезної кімнати, розстелюю матрац, застелюю простирало, ковдру й подушку — кладуся і вкоротці смачно засипляю. І сплю мертвим сном аж до 7-ї години ранку. Тут постала дуже комічна сцена, якої я й досі не можу забути. До нашої кімнати, на пальцях увійшов Ромко Рубінґер, бо потребував плаща, що був в шафі близько наших ліжок. Коли він побачив, що на моїм ліжку немає ані мене, ані матрацу, ані накривала, він дуже налякався і мало не скрикнув, але за той час я підбіг до нього і просто заткав йому уста. В цьому моменті пробудився д-р Людкевич, наразі дуже змішався, бо побачив коло себе моє ліжко без постелі і без мене, а мене — далеко в куті на підлозі. Тоді він, а за ним і ми з Ромком в унісон зачали голосно реготатися. Д-р Людкевич сказав, що він знав, що в часі сну хропить, але ніколи не думав, що його хропіння таке голосне, що не дає спати другому.

Від того часу вже багато років проминуло, але я ще то громогласне хропіння незабутнього Сяся, д-ра Людкевича часом навіть з приємністю згадую і другим оповідаю…»


Михайло Голинський









Михайло Голинський у Львові. 1930 р.