23-річну коломиянку, відому легкоатлетку Анастасію Ткачук визнали кращою спортсменкою першого місяця 2017 року у Запорізькій області, за яку нині виступає наша краянка. Чому Анастасія покинула рідну Коломию, в яких країнах виступала, до яких змагань готується і трохи про особисте – спортсменка розповіла в інтерв’ю "Дзеркалу Коломиї". – Анастасіє, розкажи, де зараз тренуєшся і до яких змагань готуєшся? – Тренуюся вже 4 роки у Запоріжжі під керівництвом одного з найкращих тренерів України Костянтина Рурака. Наразі готуюся до чемпіонату Європи, який з 3 по 6 березня пройде в Белграді (Сербія). Взагалі я виконала норматив на двох дистанціях: 800 і 1500 метрів, але все-таки вирішили вибрати мої коронні 800, так як маю більший досвід на міжнародній арені. Цілей і задач ніяких не ставлю, головне показати ті секунди, на які готова. – Які змагання були для тебе найскладнішими? – Важко сказати... Всі складні по-своєму – як психологічно, так і фізично. Думаю, "найскладніша" медаль – це "срібло" молодіжного чемпіонату Європи в 2015 році. Боротись треба було до останніх метрів, і це срібло було для мене на вагу золота… – Твоє найбільше досягнення за усю спортивну кар’єру? – Найбільшим досягненням вважаю свій юніорський рекорд України на 800-метрівці, який дорівнює 2.00.37, що практично на 2 секунди вище нормативу майстра спорту міжнародного класу. Для юніорського віку – це серйозний показник. А з медалей – це "золото" юніорського чемпіонату Європи на 800 метрів і моя перша доросла медаль – це "бронза" командного чемпіонату Європи 2015 в Чебоксарах... – Чому обрала саме легку атлетику? У якому віці почала займатися цим видом спорту? – Легку атлетику для мене вибрала моя мамуся, вона бачила, що я досить рухлива дівчинка… Я була в 6-ому класі, коли мене привели на коломийський стадіон "Юність", де мене і побачив Петро Васильович Лабич. Він і почав зі мною працювати... А через рік до нього підключилась ще Світлана Андріївна Дорундяк. Таким був старт моєї спортивної кар’єри, спочатку це було просто хоббі, щоб зайнятися чимось корисним у вільний час, а потім у 9-ому класі, коли треба було обирати фах, я вибрала спорт. – Чому покинула рідну Коломию? – З Коломиї я переїхала, оскільки дитячий спорт і професійний суттєво відрізняються один від одного. І щоб покращувати результати, потрібні сучасні бази і стадіони. Я вступила в Івано-Франківський коледж фізичного виховання, де тренувалася під керівництвом Михайла Івановича Перегінця. Ми пропрацювали з ним практично 6 років... Але в житті інколи стається так, що професійні дороги розходяться. І в 2013 році я зрозуміла, що треба рухатися далі і переїхала до Запоріжжя, де набагато краще і поважніше ставляться до спортсменів, ніж на Івано-Франківщині. – В одному інтерв’ю ти казала, що місцева і обласна влада не дбає про спортсменів. Як це проявлялося? – Щодо влади – це дійсно так. Ще у 2010 році, коли мене єдину відібрали на юнацькі Олімпійські ігри, у Коломиї пообіцяли земельну ділянку. До нинішнього дня я її так і не отримала. У 2011 році я виграла "золото" на чемпіонаті Європи, і коли Світлана Дорундяк порушувала питання у Коломийській міській раді, нас постійно годували обіцянками... У той час, коли спортсменкам інших областей навіть дали квартири як учасникам Олімпіади. А якщо говорити про нашу область загалом, то з початку 2017 року я повноцінно перейшла виступати за Запорізьку область, оскільки Івано-Франківськ повністю від мене відвернувся. Вони не допомагали взагалі ніяк, навіть не цікавились, чи буду я виступати, чи ні... У 2015 році я здобула звання найкращої спортсменки Івано-Франківської області, і мені дали в подарунок 100 грн. і кухлик. Я, звичайно, дуже вдячна, але вважаю, що раз на рік можна було би і нагородити значно більшою сумою, тим більше Віталій Васильович Матешко сам легкоатлет і знає, скільки коштів ми вкладаємо в нашу підготовку для того, щоб завоювати медалі для нашої області. – Порівняй, як ставляться до спортсменів у Запоріжжі? – У Запоріжжі все по-іншому, тут всі ідуть назустріч. Комбінат "Запоріжсталь", в манежі якого ми тренуємося, дає нам щомісячну стипендію і вільний доступ до всіх залів і манежу для тренувань. Тут у Школі вищої спортивної майстерності ми щомісяця отримуємо гроші на харчування. У той час, коли в Івано-Франківську в 2016 році я мала отримувати 50%, а не отримала за весь рік жодної копійки. За кожний успіх і медаль нас вітають плакатами з привітаннями. Банально, але приємно... Зате всі жителі міста знають, хто прославляє їхню область... – Опиши коротко свій день… – Мій день досить банальний і схожий на режим діток в садочку (посміхається). Зранку я прокидаюсь, снідаю і біжу на тренування, потім – обід і сон хоча б годинку, а після сну – друге тренування. Увечері інколи вдома дивлюсь телевізор, інколи гуляю зі своїм нареченим або подругою. Частіше все-таки сиджу вдома, адже тренування дуже виснажують і після них бажання гуляти відпадає. (До слова, у вересні після чемпіонату світу у Лондоні Анастасія планує святкувати своє одруження, – Авт.). – Яку найдовшу дистанцію ти долала і за скільки? – Найдовшу дистанцію на тренуванні бігла 18 км. Не скажу, що в захваті від цього. – Як мають харчуватися легкоатлети? – Тут все особисте... багато хто вираховує калорії, харчується по годинах... Щодо мене – можу частенько дозволити собі з’їсти зайву булочку… – Коли тобі стає важко, як тоді себе мотивуєш? – Мотивація така: кожна праця отримує свою винагороду. Я вже знаю, що таке стояти на п’єдесталі і співати гімн своєї країни. Заради цих двох хвилин щастя ти готовий працювати скільки завгодно, тільки щоб відчути це знову і знову. – Чим захоплюєшся, окрім бігу? – Останнє моє захоплення – це їздити на машині. Я придбала собі цього року маленький автомобільчик і тому багато часу присвячую правильній і безпечній їзді на ньому. А ще люблю в теплу погоду лазити в альпінпарку або просто десь гуляти з друзями. – Чи не шкодуєш, що пішла у спорт, тобто, присвятила цьому своє життя? – Про те, що пішла у спорт, я ніколи не шкодувала і не буду. Спорт зробив мене сильною характером і сформував у мені особистість. А ще я побачила практично півсвіту і бувала в таких країнах, як Сінгапур, Марокко, Японія та інших, якими не кожен може похвалитись. – Про що мрієш? – Моєю мрією є, напевно, з кожним стартом покращувати свої особисті рекорди і вигравати золоті медалі. Ну і щоб моя молодша сестричка Дашуня, яка зараз тренується у Коломиї, також проявила себе як відома спортсменка. Олександра ЩЕРБАКОВА-ОЛІЙНИК