Додому Новини Політика 19-річний Герой Небесної Сотні Роман Гурик: “Я відчуваю, що маю зробити щось...

19-річний Герой Небесної Сотні Роман Гурик: “Я відчуваю, що маю зробити щось велике…”

0
Поділитися

Роман Гурик, 19 років (Івано-Франківськ). Загинув 19 лютого 2014 року від снайперської кулі.

Коли Ірина та Ігор Гурики йшли з дому по справах, Роман часто залишався з двома молодшими сестричками Христинкою і Йорданкою. Тихцем старший брат діставав з полиці цукерки і балував ними дівчаток – це було свого роду великою таємницею, яку ніхто не в праві був розкрити. Тепер, коли матір купує цукерки, сестрички ділять солодощі порівну: третю ж частину кладуть на блюдце біля фото з чорною стрічкою. І, як раніше, коли доїдають свою долю, підбігають до брата зі словами: “Ти ж не образишся?”, беруть цукерку і цілують фото.

Don Yapon

З дитинства маленький Роман проявляв неабияку, а за словами батька надмірну, зацікавленість світом, прагнув пізнати все навколишнє, взяти до рук, спробувати на смак і відтак відшукати щось своє. Це прагнення хлопця пояснює його часті зміни уподобань, яких було хоч греблю гати. Роман вивчав іноземні мови, згодом займався плаванням, гімнастикою, цікавили хлопця також східні види боротьби, більше того встигав кататися на велосипеді, скейті, роликах тощо. Окрім усього вищесказаного, у Романа була навіть спроба створити музичний гурт.

Його цікавив той фактор, який змушує людину приймати рішення. У 15 років він заявив, що хоче розібратися “хто така людина”. Відтоді почав читати різного роду літературу, оскільки добре володів англійською. Думаю, з тих часів проявилася певна зацікавленість також у менталітеті українців, оскільки він досліджував приналежність українця до наших земель“, – розповідає батько Романа Ігор.

Як тільки розмова зайшла про шкільні роки Романа, батько зітхає: “У той час було скрутно: доводилося багато працювати, бути в роз’їздах, практично не бачив свого сина, зараз не передати словами як шкодую про це”.

Коли прийшов час вступати до університету, юнак подав 5 заяв до різних вишів. Врешті-решт обрав місцевий університет – Івано-Франківський імені Василя Стефаника на спеціальність “Психологія”. Ще перед вступом до університету 2012 року хлопець побував у Польщі, де вивчав термінологію морехідної справи. Побувавши закордоном і відчувши різницю у житті європейця і українця, у хлопця сформувалося власне бачення про свою країну, владу і народ.

“Влада повинна приділяти увагу освіті людей, бути запорукою їхньої свідомості”, – свого часу записав у власних нотатках юнак.

Мабуть, тим, хто не знав за життя Романа, важко повірити у те, що 19-річний юнак з пофарбованим то у зелене, то у біле волосся, сьогодні з довгою, завтра з короткою зачіскою, так серйозно і добросовісно ставився до саморозвитку. Для багатьох перехожих він був диваком, одним з тих підлітків, яким день у день потрібне самовираження.

Насправді ж Роман став яскравим прикладом того, як пагубно діють видумані суспільством стереотипи. Саме тому боровся з ними щодня. Хлопець мав пірсинг на язиці, у носі, вухах, до десяти різних татуювань на руках, ногах, грудях, серед яких 3 шпилі карпатських гір, які означали 3 найосновніші цінності людини: її сім’я, земля і держава. Як на свій юний вік, Роман був добре начитаний: окрім психології полюбляв фантастику, зберігав біографії, записи відомих політичних діячів, психологів тощо. Згодом у Романа з’явилося власне бажання написати книгу. Це мала бути книга, яка б допомагала людям краще зрозуміти світ.

Я досі відслідковую його записи в соціальних мережах, але вони здебільшого жартівливого, молодіжного характеру. Більш серйозні нотатки він зберігав у файлах у комп’ютері. Так він починав: “Я Роман Гурик і ось моє власне бачення світу”. Теперішній час мене часто повертає до наших з ним розмов, а перечитуючи його записи, я повертаюся до свідомості, про яку він так часто мені говорив”, – розповідає батько Романа.

Своєрідна філософія життя була простою, проте з неабияким сенсом. Власне, так і хотілося юнакові, котрий казав: “Усе повинне бути доступним для людей“. Він вважав: людина може називатися людиною тільки в тому разі, коли за своє життя не нашкодила іншій.

Роман вирізнявся у компанії унікальністю. Тепер пригадують, як юнак спонтанно міг організувати поїздку, кожна з яких яскраво запам’ятовувалася.

За своє коротке, утім наповнене яскравими емоціями життя молодий Герой встиг пізнати щире кохання. З дівчиною Олею часто розмовляли про майбутнє як спільне, так і держави. Хлопець відчув потребу заробляти гроші, тому влаштувався барменом. До роботи ставився відповідально: переглядав навчальні відео, купував різні дозатори – поринув у професію з головою. Останній раз, коли дівчина бачила свого коханого, став символічним – на День закоханих. “Роман дуже любив мене. Казав, ніколи не покине. Тепер ходжу сварюся, чого обманув”, – розповідає Ольга.

Батьки зізнаються, що якогось особливого патріотичного виховання хлопець не мав. Намагалися виховати сина свідомою людиною. “У 2004 році я і дружина брали участь у Помаранчевій революції, були у столиці з перших днів. І коли вже у Романа виникло бажання їхати до Києва, а Ірина (матір) відмовляла, він спитав її: “А де Ви, мамо, були свого часу?”

З перших днів ще мирного мітингу Роман відслідковував новини, а після побиття студентів й мови не могло бути – хлопець вирушив до столиці. На Революції побував до 7 разів, повертався додому на навчання.

Як зізналася матір, декілька тижнів до смерті Романа молодша сестричка Йордана відчула трагедію: розпитувала матір про смерть та чи потрапляє людина в “кориті”, себто домовині у космос. У той час Роман брав участь у Революції Гідності: довбав бруківку, підкидав шини – всім серцем вірив у перемогу. По телефону заспокоював матір, мовляв, стоїть подалі від усього, проте батько був впевнений: син у перших лавах. Коли його закликали повернутися додому, лунала фраза: “Якщо не я, то хто?”

“15 грудня у нас з Романом відбулася розмова. Він сказав: “Я відчуваю, що маю зробити щось велике”. Він тоді мав на увазі написання своєї книжки…”
– тихо мовить батько.

19 лютого хлопець мав повертатися додому, для нього вже взяли квиток. Проте близько 18 години зв’язок з юним Героєм обірвався. У той день Роман врятував не одне життя, зокрема закрив собою дівчину-медика, яка тягнула пораненого. В останньому записі у соціальний мережі хлопець написав: “Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть!” Коли витягував свого побратима, потрапив під вогонь снайперів, один з яких вистрілив у скроню… як наслідок, відкрита черепно-мозкова травма, від сильної кровотечі Ангел Небесної Сотні знепритомнів.

Мабуть вся Україна лила сльози в той день, коли читала запис лікаря швидкої допомоги, яка намагалася врятувати життя юнакові: “Поки я притримувала його руку, щоб поставити крапельницю, він без тями, рефлекторно стиснув мої пальці в своїй долоні. Я ніколи не забуду цю свого роду спробу втриматися за життя. Ніколи не забуду це останнє рукопотискання”.

У сім’ї Гуриків Роман шостий, хто поклав голову за волю України. Дідові брати числилися в УПА, загинули 19-річними. Залишився 90-річний дід, який після смерті онука досі не може прийти до тями.

Щоб вшанувати пам’ять Ангела Небесної Сотні на його честь була названа вулиця Івано-Франківська, встановлено обеліск, відкрито пам’ятну дошку, удостоєно орденом “Золота Зірка”. У меморіальному сквері Романові Гурику відкрили пам’ятник.

Викладачі пророкували хлопцеві долю відомого вченого, або ж психолога чи філософа. Дівчина Оля вірила у те, що Романові таки вдасться винайти вічний двигун, поміняти систему опалення. Батько гадав: на сина чекає власна книга… Усе ж не підвела інтуїція тільки самого Романа, який казав: “Я відчуваю, що маю зробити щось велике”.

Пам’ятник Роману Гурику в рідному Івано-Франківську.

Матеріал був підготовлений “Дзеркалом Коломиї” у лютому 2016 року у рамках проекту “Пам’яті прикарпатських Героїв Небесної сотні”.

Читайте також: Герой Небесної сотні Сергій Дідич: “Ми маємо зруйнувати систему, навіть ціною власного життя”.