Додому Авторські колонки Яка нам користь із Шекспіра

Яка нам користь із Шекспіра

0
Поділитися
Дмитро КАРП'ЯК Коломия

На 2016-ий, проголошений в Україні Роком англійської мови, припадають 400-і роковини смерті Вільяма Шекспіра. Тобто того, про кого кажуть, що він «створив європейську людину». А оскільки весь сенс наших сьогоднішніх гірких змагань полягає у входженні в ЄС, мусимо завдати собі труду й розібратися, врешті-решт, хто ж вона така, ця «європейська людина», чим відрізняється поки що від нас, дарма що предки наші за часів Київської Русі значилися серед фундаторів європейської цивілізації, зокрема її центрально-східного крила.

Як маємо розбиратися? Та просто сісти й подужати всі шість грубеньких томів творів англійського драматурга, виданих, слава Богу, в доволі пристойних українських перекладах у другій половині 1980-их. Охоче порекомендував би також переглянути вистави за п’єсами Шекспіра, проте окрім «Гамлета, принца Данського» коломийський театр з багатющої спадщини генія наразі нічого не освоїв. І спеціально їхати до Британії, щоб насолодитися в лондонському театрі Барбікан Бенедиктом Камбербетчем у ролі Гамлета й порівняти його з нашим Петром Чичуком, – цього я вам, читачу, радити також не стану. Не вибороли ми ще за чверть століття незалежності легкої можливості для першого-ліпшого коломийського театрала сісти в літак і вистояти перед Барбіканом чергу за квитком…

Don Yapon

Іншими словами, мало хто з нас завдає собі труду сісти й подужати творчий доробок автора «Ліра» чи «Макбета». Серйозну літературу, за твердженнями соціологів, читають нині відсотків п’ять населення, не більше. Як і слухають класичну музику або регулярно відвідують картинну галерею. Змінилося те, що прийнято називати культурною парадигмою. Це при дворі Августа могли гарно почуватися Вергілій з Горацієм, це ще Людовик ХІV міг опікуватися Расіном і Мольєром. Нинішні ж правителі воліють запросити до себе когось на кшталт Алли Пугачової, вона для них важливіша за добру копу Вергіліїв. Тому й не дивно, що письменник Фазіль Іскандер, надивившись на сучасний російський безлад, із сумом видихнув: «Вся Россія – п’ющій Гамлєт».

Нехіть до освоєння культурних здобутків як свого власного народу, так і всього людства призводить до гірких наслідків. Чужі погані люди не просто так прийшли й забрали в нас спочатку Крим, а потім частину східних територій. Вони прийшли тоді, коли Україна програла духовну битву за свою цілісність. І лише після цього ми стали втрачати свої споконвічні землі. Якщо задуматися, то вся серйозна європейська література – це безкінечний коментар Євангелія. І читаючи її, ми не тільки милуємося красою, ми розвиваємо в собі водночас морально-етичні м’язи. А в цьому, грубо кажучи, практична користь від культури. Бо культурна людина, не мною помічено, краще, ніж людина звичайна, протистоїть життєвим негараздам.

Але повернімося безпосередньо до Шекспіра, чиї твори вивчає половина школярів земної кулі. Британія, як країна з давньою культурою, запрошує цьогоріч вшановувати життя і спадщину одного з найвеличніших своїх земляків щодня. 5 січня, в ніч католицького Богоявлення, запущено глобальну програму «Шекспір живе», що охоплює різноманітні акції, учасники її зможуть скористатися новими шекспірівськими освітніми ресурсами для вивчення англійської мови. На сцені Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса вперше в Україні буде показано п’єсу Шекспіра «Зимова казка». У Києві працюють над міжнародним театральним проєктом «Троїл і Крессіда» за п’єсою Шекспіра. П’єса, нагадаю, про давню війну між греками й троянцями, що в наших умовах дуже актуально. Ту давню війну спричинила прекрасна Олена. У постановці киян, наскільки можна зрозуміти, порядна українськомовна дівчина пориває зі своїм коханим і в відчаї розпочинає любовні стосунки з російськомовним офіцером. Як дотепно зауважив кілька років тому Михайло Бриних, вклавши своє зауваження в уста Шекспірового рецензента доктора Падлючча: «Ось наймення любої женщіни: Ізмєна…»

Отож заглиблюймося в Шекспіра. З надією на те, що прорікання його єпископа Карлейльського «Іще не народились діточки, Що днів оцих відчують колючки», – наших нащадків не стосується. А також з вірою в те, що повернуться часи, коли в Донецькому театрі (але вже не імені Артема) знову, як 1938-ого, поставлять в українському перекладі «Макбета». Шануючи свою рідну мову, українську, пам’ятаймо й про необхідність знати мову Шекспіра, яка стала завдяки таким геніям, як він, світовою.

Дмитро КАРП’ЯК