За лаштунками: розповіді, про які не напишуть в книжках з історії. Лонгрід

         Коломийський академічний обласний український драматичний театр імені Івана Озаркевича цьогоріч відзначає своє 170-річчя. Дата поважна, несе за собою безліч нерозказаних історій, а головними їхніми героями є люди.

         Всі працівники вже давно стали родиною, бо ж кілька десятків років разом працюють, навіть Новий рік зустрічають цілим колективом. Багато з них пам’ятають театр з перших вистав, коли ще навіть не було костюмів, сталого репертуару.

         Змінилась епоха. Змінились костюми, грим та декорації. Відіграно кілька сотень вистав. А люди – на тому ж місці. Ми поспілкувались з тими, які в театральній сім’ї найдовше. Але найцікавішим є те, що не всі з них актори, які вже давно стали улюбленцями публіки. Тому представляємо вашій увазі шість історій від старожилів театру.

“Є тривалі й куці аплодисменти. Ми постійно працюємо в тривалих” – Дмитро Чиборак, директор Коломийського театру


Працює у театрі з 12 грудня 1989 року

Після довжелезної паузи саме Дмитро Чиборак став тією людиною, яка змогла підняти театр з колін на ноги. 1989 року театр юридично відкрили, але в приміщенні не було ні дверей, ні світильників. Кадрів не було зовсім. А найбільшою проблемою стала відсутність репертуару й артистів. Який може бути театр без вистав? Була тільки будівля, от і все. Дмитро Чиборак пригадує: “Тоді театр не треба було відновлювати, а будувати по-новому”.

Театр “тоді” і “сьогодні” відрізняється кардинально. “Тоді більше було горіння театрального, бо виникала проблема: його треба зробити. Була більша віддача сил. Колись працювали більш хаотично. Ми повинні були зробити величезний творчий вал. Ну як по-іншому працювати, коли репертуар нульовий? Театр - це тоді, коли є вистави. Було менше професійності, зараз більше точності в роботі. Театр став не так “академічним”, він – “академізований”. Маємо багато вузьких спеціалістів, які обслуговують цехи. Робота акторів відрізняється кардинально. Зараз у нас дуже професійна школа артистів”, – пригадує директор.

Дмитро Чиборак розповідає, що його вчитель Семен Чайковський вчив тримати театр “високого стилю”. Саме так і намагається робити керівник. Коломийський театр вже має постійного глядача по всій території України. Кажуть, що хочуть бачити їх знову й знову. Саме тому й працюють в “тривалих аплодисментах”.

Директор ніколи не забуде їхній досвід участі у всесвітньому фестивалі в Единбурзі в Шотландії. Це найбільше у світі театральне представлення. Там брало участь 288 театральних колективів з цілого світу. 287 працювали англійською мовою, тільки коломийський заявив про себе на цілий світ українською.

“Сперечалися, чому ми собі таке дозволили? Ми пояснили, що працюємо мовою серця. Але потім після перегляду нашої роботи нам сказали: “Такої роботи, де б так промовисто була сконцентрована слов’янська енергетика, на території СНД ще не бачили”. Тоді ми представляли “Гуцульський рік”, – каже Дмитро Чиборак.

В Единбурзі настільки було багато перипетій, що навіть усіх не пригадати. Були як дуже сумні, так і веселі моменти. Пригадує, як консули не хотіли відкривати візу всій трупі, кільком людям спочатку хотіли відмовити. Пам’ятає, як під гуцульськими вбраннями ховали в аеропорту зброю для вистави. Історій тоді було стільки, що вистачило б інформації для цілої книги.

Зараз трупа активно готується до представлення “Камінного хреста”. Дуже символічним є те, що саме цією виставою відновлювали Коломийський театр.


“Коли актори їдуть на гастролі, колектив стає дружнішим” – Люся Якубовська, начальник костюмерного цеху


Працює в театрі з 27 березня 1990 року

Без цієї жінки не обходиться жодна вистава та жодні гастролі. В колективі її ніжно називають Люся Петрівна. Вже більше тридцяти років вона знає, де стоїть кожен костюм у трьох просто забитих різноманітним одягом костюмерних. Коли вона прийшла працювати в театр, було тільки кілька вистав і декілька костюмів.

Гастролів тоді майже не було. А зараз їх величезна кількість. І весь одяг акторів у буквальному сенсі лежить на її плечах. Кожна пара штанів, жакети, головні убори та навіть чоботи проходять крізь її руки. Перед кожним виходом на сцену вона все повинна попрасувати й віднести акторам особисто. Після вистави треба костюми випрати.

Дуже часто в пані Люсі трапляються на роботі конфузи. Чи то два чоботи на одну ногу привезуть на гастролі або сплутають ящики й відправлять кілька пар в інше місто. Трапляється таке, що штани в актора тріснунь на шві посеред вистави. Бувають неукомплектовані набори. Костюмер каже, що всі форс-мажори намагаються вирішити оперативно на місці. Актори завжди йдуть назустріч в непередбачуваних обставинах.

Пані Люся розповідає, що саме на гастролях їх і так міцний колектив стає ще міцнішим: “Ми цілий день разом. Всі в одному приміщенні. Все робимо спільно. Мене інколи питають, чи я хочу так їздити багато, а я завжди відповідаю, що дуже це люблю. Мені гастролі дуже подобаються. Це нові знайомства”, – розповідає жінка.


“От посиджу кілька днів удома й слухаю, чи не дзвонять до мене з роботи” – Галина Бідуляк, головний бухгалтер Коломийського театру


Працює в театрі з 10 листопада 1995 року

Бухгалтер, здавалося б, нудна професія з купою паперів в офісі. Але ні! Бухгалтер Коломийського театру їздить з трупою на гастролі. Звичайно ж, працювати, а не відпочивати. В її обов’язки входить контроль за продажем квитків. Вона перевіряє, як продаються квитки, наскільки заповнений зал тощо.

До театру 14 років пропрацювала бухгалтером в автопарку. Каже, що хоча посада одна й та ж, але специфіка роботи зовсім різна. Навіть по-іншому нараховують заробітну плату. Каже, що намагаються стимулювати людей до роботи. Наприклад, виплачують тринадцяту зарплату (премію).

“Дуже люблю свою роботу. Хоча я вже пенсійного віку, але поки що працюю. Зараз, наприклад, у відпустці. От посиджу кілька днів удома й слухаю, чи не дзвонять до мене з роботи. Театр – це захоплююче. На звичайному підприємстві йдеш на 8 - 9 ранку на роботу й до 5 - 6 сидиш там. А тут нема часу сидіти. Хтось щось сказав, засміявся, вже веселіше”, – каже пані Галина.

“У театрі життя різне – тільки не сумне” – Надія Комарова, артистка вищої категорії


Працює в театрі з 19 квітня 1996 року

Надія Комарова навчалася на театральному після десяти років роботи на сцені. Коли вона закінчила училище, театр для неї здавався Олімпом, чимось високим та недосяжним. “Я себе не вважала гідною потрапити в театр”, – каже жінка. Тому спочатку працювала у відділі культури.

На фестивалі “Коломийка” Надія читала легенду в парі вже з досвідченим на той час актором Ігорем Салієм. Молоду талановиту дівчину помітив теперішній директор Дмитро Чиборак. Режисером тоді був Василь Дячук, саме він і запропонував роботу в театрі. Перша роль була маленька й епізодична, але той день Надія пам’ятає в деталях. І відтоді все й закрутилось.

Сьогодні вже скільки зіграно ролей, що Надія, щиро кажучи, не знає навіть приблизної цифри: “Я завжди сміюся й кажу, що коли вже вийду на пенсію, то підрахую, скільки вистав зіграла, скільки років я на сцені. Статистику ми будемо підводити вже тоді, коли буде солідніша дата”, – сміється акторка.

Пані Надія розкриває секрет, про який ніхто ніколи з глядачів у залі навіть не здогадується: “В кожній виставі завжди щось йде не за планом. І глядач того не помічає. Ми ж, як-не-як, професіонали, вміємо маскувати. Часто це бувають обмовки. От, наприклад, грали ми виставу “Скупий”. Один актор забув текст. Ну й сидять двоє мислителів за столом. Партнер ж бачить, що той забув слова й каже: “Ну, і що ви хочете мені сказати?” А той ж мовчить, бо забув, але треба ж викручуватись, тому відповідає: “Залежно що ви хочете почути” (сміється). Ну от так буває, що на секунду вилітають слова з голови”, – каже артистка.

“Театрального життя без оказій не існує” – Захарій Новицький, артист вищої категорії


Працює в театрі з 22 серпня 1996 року

Захарій Новицький – вихідець з народного театру. На театральному не вчився. Каже, що треба мати дар від Бога. Пан Захар зазначає, що йому, можливо, акторські дані передалися від батька-священика. Замолоду той зіграв Назара Стодолю. Театр йому дав нові знайомства з видатними людьми та пізнання світу.

Варто відмітити, що пан Захар ще й кіноактор. Знімався в таких повнометражних стрічках, як “Час брати каміння”, “Політ золотої мушки”, “Припутні” та “Легенда Карпат”. Також було й кілька короткометражок. Але актор каже, що все ж таки більше любить театр, бо тут, можна сказати, прожив свої роки.

Оказій в театральних реаліях безліч. Згадує, як мало не проспав виставу на міжнародному фестивалі. Ніхто з колективу не помітив його відсутності. Він тоді захворів, випив таблетку й заснув. Прокинувся за 45 хвилин до вистави, 35 з яких йому треба витратити на дорогу. Прибув за кілька хвилин до виходу на сцену, тож представлення відбулось у повному складі. Але налякався тоді добряче.

Захар Новицький бачив на власні очі, як змінювався театр. Він разом з іншими акторами-старожилами не дають настанов чи повчань молодому поколінню, бо зараз все інше: “Тепер відрізняється метода гри. Ми грали по-іншому колись. Тоді обов’язково були «задніки» на сцені, тепер уявність в більшості іде”, – каже актор.

Захарій згадує, що колись був так званий застільний період, коли тиждень обговорювали виставу за круглим столом, визначали її напрямок, могли внести зміни в текст тощо. Зараз цього вже не роблять, дали текст і проводять репетиції.

“У театрі я займаюсь гумором” – Людмила Євтушенко, артистка І категорії


Працює в театрі з 1 листопада 1996 року

Вона не має театральної освіти, за професією - вчитель історії, але стала найповажнішою акторкою Коломийського театру. Нещодавно пані Людмила відзначала своє 80-річчя.

Починала свою театральну кар’єру жінка із самодіяльних театрів. Ніколи навіть уявити не могла, що стане частинкою народного. Коли їй запропонували зіграти роль в народному театрі, до слова, зовсім випадково, одразу ж погодилась і не могла усвідомити, що все відбувається з нею.

Саме перша роль в народному театрі стала для неї особливою ланкою в житті, бо ж уперше на великій сцені грала для хлопця, якому так щиро хотіла тоді сподобатись. У результаті пара побралась.

Пані Людмила розповідає, що зараз займається в театрі гумором. Можливо, ви подумали, що грає гумористичні ролі, але ні. Все значно серйозніше.

“Молодь завжди любить щось утнути, сказати чи придумати щось цікаве. Під час вистави відбувається щось смішне. Я це все записую, але роблю це так, що вони не бачать. І роблю їм сюрприз на Новий рік: читаю так звані «приколи». І вони цього дня чекають, що ж вона там понаписувала. Буває так смішно, що я навіть передати не можу. Почала я це робити ще в 2005 році. Відтоді вони й мене затвердили на цю роль, – розповідає жінка й пригадує одну з багатьох смішних історій театральних реалій: – Поїхали ми виступати в Чернівецьку область. Були у двох селах. Вистава називалася “Вінні Пух і його друзі”. Я грала Сову, а наша Люба Сидорук була П’ятачком. І в нас був такий гарний грим, що я не хотіла його після першої вистави змивати. Люба теж так вирішила. Отож, поїхали в друге село загримовані. Ми прибули туди, а там було дерево зрізане. Люба пішла шукати вхід, щоб ми зайшли непоміченими, а я сіла на те дерево й чекала її. І їде чоловік на велосипеді. Спочатку в один бік. Як подивився на мене, рванув… Коли повертався назад, Люба вже повернулась. Він зупиняється й каже: “То ви актори, а я вже подумав, що мені треба зав’язувати”.

Схожих історій в театрі безліч, всіх і не пригадати, каже артистка.