Цього атлетичної статури офіцера доля випробовувала на міцність декілька разів, начебто намагаючись зламати чоловіка фізично й психологічно. Інший на його місці давно упокорився б і не шарпався, обходячись найменшим. Інший, тільки не підполковник Анатолій Жарков, начальник оперативного відділу штабу 10-ї гірсько-штурмової бригади. Анатолій, уродженець Бердичева, з дитинства мріяв стати льотчиком. Зі спортом дружив змалечку. Був чемпіоном СРСР зі шкільного багатоборства; займався боксом, боротьбою. З льотчиком не склалося. Однак, у небо виходив багато разів. Розпочав армійський шлях від військового училища у російському Благовіщенську. З розпадом Союзу перевівся до Одеського інституту сухопутних військ, який успішно закінчив. Після декількох варіантів зупинив свій вибір на 95-ій Житомирській окремій аеромобільній бригаді (реорганізована з 95-го Центру підготовки фахівців аеромобільних військ). Відбув стажування в 3-ій бригаді спецпризначення в Криму. Пройшов щаблі кар'єрного зростання від командира взводу до командира окремого аеромобільного батальйону. Здійснив 39 стрибків з парашутом. Служити довелося з коломиянином світлої пам'яті Героєм України Тарасом Сенюком, який загинув біля Слов'янська, а також з Надією Савченко. - Прийшла на службу до підрозділу, яким я командував, красива дівчина з виразними рисами обличчя. Смолянисте волосся аж до пояса. Цілеспрямована, вперта, вольова, з загостреним почуттям гідності. Хотіла стати розвідником, але її туди не взяли, бо не мала відповідної підготовки. Так Надя стала солдатом- десантником. На рівних з міцними хлопцями виконувала усі нормативи. Потім наші дороги розійшлися, - Савченко відправилася на службу в Ірак, а я - начальником парашутно-десантної підготовки та пошуково-рятувальної служби армійської авіації у 6 -й армійський корпус. У 2008 році доля Анатолія здійснює стрімке піке, після якого довелося відмовитися від великих фізичних навантажень назавжди, - він разом з сім'єю потрапив у жахливу автомобільну аварію. Мама загинула, дружина з маленькими дітьми й він сам обійшлися численними переломами й важкими травмами. Але чи не найгіршою травмою для Анатолія стала психологічна. –    Завжди в житті я ставив собі високо планку й щоразу її піднімав. Усе мені вдавалося завдяки наполегливості. Хоч і потрапляв у катавасії. Раз під час бійки мені проломили череп. Але за короткий час я знову набув втрачену фізичну форму. Такий характер. А тут – різкий поворот. Надії повернути собі втрачене -жодної. І я почав був здаватися. Скотився не те, щоб у депресію, а в апатію. У Київському військовому клінічному шпиталі мене витягнула зі стану майже повного збайдужіння лікарка лікувальної фізкультури. Я почав ходити спочатку на милицях, потім спираючись на паличку. Однак дошкуляли постійні болі, я щодня вживав знеболювальне. Вирішив, що з військовою кар'єрою треба зав'язувати й звільнився зі служби. П'ять років шукав собі застосування в цивільному житті, аж допоки не втямив, що для цивільної роботи не надаюся. Несподівано руку для порятунку простягнув давній приятель – офіцер з 93-ї бригади "кіборгів". "Годі відлежуватися, – мовив, – пакуй манатки й гайда до мене". "Але ж мене не носять ноги!" – відповідаю. "Мені твої ноги не потрібні, мені потрібна твоя голова"... Так Анатолій Жарков потрапив у легендарну 93-ю бригаду в зону АТО, у штаб, що стояв біля м. Піски. Дарма, що вигляд офіцера спортивної статури на милицях викликав у бійців співчуття, – Анатолій з головою поринув у стратегічні й тактичні тонкощі штабної роботи. Виїжджав на вогневі позиції, планував, розробляв і організовував бойові дії. Голова працювала з подвійною силою, очевидно, їй передалася втрачена сила ніг, не зважаючи, що пігулки від болю приймати продовжував. У цьому випадку навіть сила волі не допомагала. Біль не минав. У військовому шпиталі бойовому офіцерові поставили протез. І життя змінилося. У травні 2016-ого він уже служить у 10-й бригаді начальником оперативного відділення штабу. І знову – в зоні бойових дій. Доводилося брати участь у захисті від бойовиків Мар'їнки, Красногорівки, перебувати разом з бригадою на інших небезпечних ділянках збройного конфлікту, який небезпечно затягнувся й має тепер всі ознаки війни з Росією. Коли б не знав, не здогадався б, що цей офіцер має протез. З широко розвернутими плечима, зі стрункою осанкою підполковник Жарков тримає цілком невимушений і пружний крок по плацу військової частини, де відбуває службу. Переконаний, що сила волі здатна залізо гнути. Андрій МАЛАЩУК