Що було – побачили, що буде – побачимо

Усе-таки, як жартують дотепники, католицький Христос головніший від православного, бо народився й цього року на два тижні раніше і воскресне року вже наступного на тиждень раніше. А якщо без жартів, на повному серйозі, то українські православні спромоглися нарешті наприкінці 2018-ого на те, що можна назвати й духовним подвигом. Маю на увазі, звичайно, Об’єднавчий собор, завдяки якому отримано канонічну церкву, а напередодні Різдвяних свят Константинополь вручить митрополитові Єпіфанію томос про автокефалію. Важко й уявити собі більш вагому подію в духовному – і не тільки – житті держави.

Люди, не переобтяжені сентименталізмом, попереджають, правда, що аж так переоцінювати значення томоса не варто, шлях Православної Церкви України щойно починається і буде непростим. Новопосталій церкві необхідно буде доводити, що вона готова реформуватися, тобто викорінювати шкідливу звичку “князів” “княжити”, готова згладжувати розкол у головах вірних. Найпомітніший цей розкол між українцями православної київської і московської орієнтації. Навіть у нашій благословенній Коломиї відчувається, наскільки сильно пустило російське православ’я своє коріння в українське християнство. В умовах російсько-української війни, коли чимало родин навіки попрощалися вже зі своїми чоловіками, братами чи синами, це лише посилює напругу, провокує ненависть. А отже заважає дотримуватися заповіді про любов до ближнього.

Зрештою, не будемо ворожити на кавовій гущі, майбутнє проявить ступінь мудрості як церковних ієрархів, так і звичайних мирян. Наразі маємо право втішатися самим фактом Об’єднавчого собору й зовсім близьким томосом. Пам’ятаючи разом з тим, що багато хто на Заході, про інтеграцію з яким у нас дуже багато розмов і явно замало практичних справ, не соромиться відкидати роль християнської релігії у подальшому розвитку суспільства. Однак що саме робити нам із цією пам’яттю – незрозуміло.

До ще одного позитиву-2018 зарахував би особисто я, на противагу гарячим головам, нереволюційний характер року. Не дуже обізнаний з нинішніми шкільними реаліями, а в колишній радянській школі нас учили, що революції історично неминучі. Хоча до ґрунтовного пояснення неминучості суспільних катаклізмів учителі не опускалися. Тому мають, як на мене, рацію противники цього вчення, запевняючи: якщо ви вийдете на вулицю в 40-градусний мороз без пальта, запалення легень для вас також буде історично неминуче. Ні, краще вже так, як є, ніж махновщина, яка може остаточно згубити державу.

У році, що минає, набрали чіткіших рис процеси децентралізації. Дійшло до того, що кілька навколишніх сіл, ба навіть село з Надвірнянського району, заявили про бажання ввійти до складу міста Коломиї. Чи означає це, що давня більшовицька мрія про “стирання граней” стає реальнішою на наших очах і можна констатувати, що “межи містом і селом грань вже сі стирає”? Можливо. Якщо згадати добільшовицьку давнину, то доведеться визнати, що нічого нового під сонцем немає, Матіївці, наприклад, входили до складу Коломиї ще за княжих часів.

Як і у випадку з новопосталою церквою, передбачити подальший хід подій в об’єднаних громадах складно. Місто успішно позбулося права називатися центром розвинутої промисловості, оптимістична пісенька комуністичних часів “А Коломия – це “Сільмаш” здатна нині викликати хіба іронічний усміх. Розмови про якісь екологічно-туристичні маршрути, що сприятимуть подальшому процвітанню краю, також виглядають із серії ненаукової фантастики.

А ось розмов про необхідність поширення в об’єднаних громадах кооперативного руху хоча б такого, як за, гм-гм, панської Польщі – не чути. У коломийському гастрономі вам запропонують сир російської корпорації “Комо”, до речі, смачний, хоча теоретично Україна спроможна прогодувати два мільярди людей. Чому так?

Таких “чому?” назбирується, думаю, наприкінці старого року в багатьох із нас. Кому б ми мали їх адресувати, вступаючи в рік новий? Напевно, і самим собі також, якщо виходити з того, що держава – це не тільки «вони», це й «ми». І якби ми з вами, читачу, керували світом, він був би значно кращий, правда?

Дмитро КАРП’ЯК