Про істину та її вигадників – “жива енциклопедія Коломиї” Леонід Мельник

Похідний від “краєзнавства” термін “коломиєзнавство” ввійшов у вжиток не так давно. А воно тому, що Коломия породила цілу плеяду дослідників своєї історії і свого становлення. Серед них трапляються різні: поряд зі скрупульозними аналітиками співпрацювали і співпрацюють любителі вигадок і домислів. Пересічному читачеві відрізнити одне від другого доволі складно. Так складається МІФ Коломиї. Для туристів добре, та зле для істини.

Ведемо розмову з найповажнішим (з огляду на вік і підхід до теми) коломиєзнавцем Леонідом Мельником.

Переїзд з Умані й експлуатація бібліотеки

Леонід Мельник за фахом філолог і мистецтвознавець. Учителював 60 років – спочатку в СШ №8, відтак – у Коломийській гімназії. Саме в гімназії під його керівництвом учнями написано 86 наукових робіт – з історії, з літератури, з мистецтвознавства, навіть з права. Три вихованці викладача отримували за свої досягнення президентські стипендії. Він дав старт у великий світ двадцятьом кандидатам наук, двоє нині захищають докторські дисертації з різних дисциплін. А перед тим, ще у радянські часи, вів гурток образотоворчого мистецтва в колишньому Палаці піонерів, де навчив основам живопису відомих сьогодні коломийських художників.

Цікаво, що цей авторитетний дослідник нашого міста і краю не є коломиянином від народження, навіть не галичанином. Майже до двадцятилітнього віку прожив з батьками в Умані. До Коломиї сімейство перебралося вже після війни, куди батьків направили на педагогічну роботу. Слово нашому співбесіднику.

– Одразу після війни держава постворювала багато учительських інститутів з прискореним курсом навчання – з метою чимшвидше позбутися старих учительських кадрів і наклепати нових. Створили такий інститут і в Коломиї на місці теперішньої гімназії. У двадцятилітньому віці я його закінчив. Інститут користувався величезною бібліотекою, яку я максимально “експлуатував”. Найбільше цікавився історією й мистецтвом. Захоплення мистецтвом вело мене і в період армійської служби в Ленінграді, – я під час “увольнения” не вилазив з Ермітажу. Потім задля здобуття фахових знань з мистецтва ще закінчив Київський художній інститут.

– Ну, захоплення живописом, це зрозуміло. А що Вас привело до краєзнавства?

Історії з-під грушки і “всевидяще око”

– Здається, я вже казав, що історія цікавила мене завжди.  Ото якось, мабуть, у 1956 році, я познайомився з місцевим кооператором Михайлом Берладом. Говорили з ним про все, крім кооперації, мені то було не інтересно. Одного разу він підвів мене до грушки в своєму саду й каже: “Дивись, Льоню, тут закопане все моє життя”… Малася на увазі велика бібліотека. Довіряв мені, дав почитати унікальну до сьогодні “Українську загальну енциклопедію” 1935 року випуску. До речі, цікава придибенція вийшла з тією книжкою. За неї можна було загриміти за ґрати надовго. Так-от, щойно я її приніс додому, а кадебісти вже пронюхали. Прийшов до мене Богдан Тимінський (коломийський журналіст. – Ред.) і прямо, без обгорток, але наче якось винувато каже: “Розумієш, Льоню, їм (кадебістам. – Ред.) конче потрібна на три дні та книжка, яку тобі дав Берлад”… Я позичив. А за три дні Тимінський, як і обіцяв, книжку мені повернув”.

– Знаю, що Ви плідно спілкувалися з неперевершеним коломийським франкознавцем Іваном Білинкевичем. Якими вони були, ці стосунки? Бо знаю також, що в колах “ще тієї” інтелігенції міста до цього замкнутого чоловіка ставилися стримано, навіть прохолодно. І його похорон, здається, був прохолодним і стриманим.

– Білинкевич тримав найбільшу в Коломиї приватну бібліотеку – 11 тисяч примірників, серед них такі, за які інші люди потрапили б до Сибіру. Він сам мені зізнався, що був позаштатним співробітником КДБ. Казав, що якби не співпраця з органами, то нізащо б не здійснив тієї титанічної праці зі спадщини Івана Франка й не зберіг би того огрому безцінної літератури. Тому нині важко його засуджувати. Працюючи на посаді бухгалтера паперової фабрики, цей чоловік врятував від утилізації велику силу старих книжок, які й поповнювали його книгозбірню.

– А Ви особисто відчували над собою “опіку” органів?

– Усе життя я відчував, що наді мною хтось дихає. Якось підіслали колишнього мого учня по художній студії, який провокував на крамольні розмови. Я вже догадувався, що той талановитий молодик “стукав” на мене кадебістам. Я його відразу розколов і він мені в усьому зізнався. Помер у молодому віці і я не хочу називати ім’я.

Всі версії походження назви “Коломия” надумані. Вигадники минулого

– Леоніде Борисовичу, Вас знають, як дуже прискіпливого краєзнавця, котрий заперечує чимало “завізованих” і усталених фактів про коломийську старовину. Можете навести якісь приклади?

– Я не один такий “прискіпливий”. Крім вигадників і дилетантів є кілька серйозних дослідників з науковим підходом до теми, взяти хоча б Івана Монолатія. Добросовісно підходить до історичного пласту Микола Савчук, подобаються мені історії Василя Нагірного, хоч він допустив декілька похибок. Про вигадки ж і некомпетентність одного з дилетантів я готую до друку велику статтю, в якій пройдуся по всіх його книжках. А щодо прикладів, то можу один такий навести з приводу походження назви “Коломия”. Микола Савчук навів усі версії походження назви. На моє переконання, жодна з них не відповідає дійсності, в тому числі “мити кола”. Багато пояснює “Етимологічний словник географічних назв південної Русі”. Можна також ознайомитися зі “Словарем древнерусского языка”, виданого в Ленінграді. Повну ясність вносить стаття Бориса Грінченка, який пише, що слово “коломия” означало велику вибоїну, заповнену водою і наводить старовинні тексти. Це слово вживалося з прадавніх часів. Маю документальні докази стародруків, у яких вказано саме на наше місто. До речі, такий варіант підтримував і Білинкевич…

На завершення спілкування Леонід Мельник не втримався від спокуси звернути нашу увагу на свої живописні роботи, розвішані по стінах. Натюрморти, пейзажі, букети квітів створюють різнобарвну гаму світла і тіней. Одразу видно, що тут живе не лише історик, а й митець.

АВТОР: Андрій МАЛАЩУК

ФОТО: Андрій КАНЯ