32-річний Василь Бенюк з Биткова Надвірнянського району рік відслужив на передовій. Каже, коли повернувся, сильно тягнуло назад. Але дружина сказала, що готова народити, лиш би не їхав. Днями у чоловіка народилося двоє дівчаток. Нині він – щасливий батько аж чотирьох принцес, пише Репортер. "Мужчина, де ваш халат, ви що, не знаєте, де знаходитесь?" – лунає в телефоні голос якоїсь жінки. "Пані, та я у змінному одязі, не сваріться. Вибачте, то медсестра", – говорить у слухавку Василь Бенюк. Він у пологовому в Надвірній. Ночує біля дружини, бо та народила двійню. Її кесарили, то треба, аби хтось був поруч. Василь каже, все пройшло нормально – дружина й дівчатка почуваються добре. Сміється, що донечки, ну, принаймні, одна з них вже вибрала собі ім’я. Народилися вони між двома святами – Маріями. "Нам свого часу сказали, що ми дітей взагалі не можемо мати, – розказує Бенюк. – Одружились, довго не було дітей, ходили до лікарів, а ті лікували то одне, то інше, а потім взагалі сказали – без шансів. Ну, ну". Розказує, що на УЗД з дружиною пішли, коли термін вагітності був уже п’ять місяців. Аж там побачили – двоє. "Знали, що є одна дівчинка, а інша дитинка була повернена сідничками, – якось весело каже чоловік. – Надіявся, що хлопчик, але так Бог дав, що маю чотири дівчинки". Старші діти, поки батьки з сестричками в лікарні, у бабусі. Вероніці – п’ять рочків, а Надійці буде чотири. Коли Василь пішов в АТО, то одній донці було два роки, а іншій – кілька місяців. "Лишив маленькими, прийшов – а вони вже такі дорослі, – розповідає Бенюк. – Старша одразу впізнала, нікуди без мене не ходила. Та й зараз більше за мною. Я на дивані не можу спати, то лягаю на підлогу, а вона біля мене. Щось так з АТО звик на твердому. А менша спершу трохи боялась – вона ж мене геть не знала". В АТО Василя мобілізували, каже, з роботи. Працює у Надвірній оператором підземного ремонту свердловин. Принесли повістку, а він якраз у лікарню потрапив з підшлунковою. Через півроку знову прийшла повістка, тож пішов служити. "Та говорили мені, що можу зробити, аби не йти, бо діти малі, проблеми зі здоров’ям, але я вже настроївся, – говорить чоловік. – Строкову ще в Криму служив, у ППО, охороняв 200-й, 300-й комплекси – ракети такі. У 2005 році звільнився". Розказує, що західняків там ще тоді не любили, підсміювалися, мовляв, з гір спустились за сіллю, а їх до армії забрали. Але незважаючи на це, коли захопили Крим, Василь каже, до кінця не міг повірити, бо багато знайомих там лишилося. "Ми ще напередодні тих подій їхали туди від роботи на змагання з футболу, – пригадує. – Я колись серйозно спортом займався, навіть вчився у футбольному інтернаті у Франківську. Грав за дві команди в селі – на воротах стою. В Криму у фіналі програли команді з Охтирки й друге місце зайняли. Там мені дали нагороду, як кращому воротарю". Зараз Василь грає трохи за команду Биткова, але господарка, малі діти, дружина, робота – часу майже нема. Ти сюди спати приїхав? Призвали його у лютому 2015 року, а 20 травня вже відправили в АТО у складі 128 окремої гірсько-піхотної бригади. Був старшим стрільцем, каже, "чистими" на передку пробув з рік. Демобілізувався 1 травня 2016-го. Спершу більше чотирьох місяців стояли аж під кордоном з Ростовською областю – "за 200 метрів й постійно било". "До нас ніхто не міг доїхати, але якось там мене знайшов наш волонтер із району – Василь Сенатович, – пригадує Бенюк. – На другій ротації там же стояли і знову вони приїздили. Ледве в полон не потрапили. Ми їх прикривали". Втретє Василь з побратимами був у пром­зоні перед донецьким аеропортом. "Знову наші приїхали, як з буса почали виносити відра з варениками, а там напис – Битків… Чесне слово, мені аж ноги затерпли й підкосились", – говорить Василь. "Найтяжче було вперше – під кордоном і втретє – під аеропортом, – розповідає чоловік. – Пам’ятаю, приїхали під кордон, а то сама посадка і трава по груди. Ротний каже: "Тут і тут копаємо – ставимо блокпост". Я питаю, а де ж спати маємо? А він до мене, мовляв, ти сюди спати приїхав? Ніхто й не спав. Я коли повернувся з АТО, то півроку по дві години сну – і все, більше не міг". Спершу ніяк не міг звикнути до тиші. Страшенно нервовий, постійні головні болі. "Приїхав, жінка своє, а я своє – жодного розуміння. Знайомий волонтер порадив звернутися до психолога Наталії Чаплинської. Вона дуже допомогла. Кілька разів до неї з дружиною їздили на різні тренінги та й просто поговорити. Зараз зовсім інакше. Але все одно на душі то все є. Не знаю, скільки треба років, аби забути. Вірите, мене далі тягне назад. Сниться часто… Дзвонили хлопці, що вернулися назад і контракт підписали, кликали їхати разом. Жінка казала, що готова народити ще одну дитину, лиш би не їхав. Ну, от – маємо двох", – сміється Василь. P. S. Родина Бенюків мешкає у старенькій дідівській хаті. Там лише дві кімнати, а їх тепер – шестеро. Тримають господарку, більш-менш справляються. Василь не проти перекупити за адекватною ціною дитячий візочок для двійнят, бо новий не потягне. Ще для двох маленьких принцес потрібне ліжечко. Можливо, у когось є таке, аби продати чи подарувати?