ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Племінник Бандери коломиянин Володимир Давидюк – усе життя під ковпаком. ФОТО

- У 1946 році до нашого помешкання в Брошневі під’їхали два "воронки". Один забрав маму, другий забрав тата. Тата-священика заарештували й судили, маму – рідну сестру Степана Бандери Володимиру – вислали в Караганду. Нас було шестеро дітей, наймолодшому братові не було й року. Я мав тоді сім років... У пана Володимира на підході вісімдесятка. На старості років поміняв Коломию на Нижній Вербіж – комуналку на центральній вулиці міста поміняв на затишний особняк неподалік річки. Хоче нарешті спокою, бо має серйозну роботу над комп’ютерними програмами в галузі лісового господарства, якому віддав 46 років життя. – Коли забрали батьків, нас, дітей, відправили до дитячого будинку в Борислав. У направленні зазначено, що ми – безбатченки, сироти. Потім татів брат якимось чином усіх нас забрав і пороздавав по священичих родинах. Відтак я пішов жити до тітки. Добре вчився й у 1956-му вступив до лісотехнічного інституту у Львові. Дотепер не розумію, як кадебісти мене проґавили. Щоправда, я нікому не розповідав про своє походження. Але байка. Кому слід знати – знали. Через три роки, як убили Степана Бандеру, мене щотижня по кілька разів викликали в органи, намагалися вивідати, чи мені щось відомо про "такого собі" Богдана Сташинського. (Те, що Сташинський є вбивцею Бандери, не казали). Я взагалі цього прізвища не чув. Тим більше, в офіційній інформації повідомлялося, що Бандеру вбили свої ж. Чітко пам’ятаю, як якийсь їхній начальник сказав мені, нібито по-дружньому: "Нікому не зізнавайся, що ти родич Бандери, бо націоналісти тебе вб’ють. Вони своїх убивають".. Я й не зізнавався, щоправда, з інших причин... Після закінчення з відзнакою інституту молодий спеціаліст улаштувався на посаду помічника лісничого в село Космач. Звідти перебрався до Яблунова на роботу лісничим. – Я завжди любив ліс. Але для лісничого цього замало, – на той час треба було ще любити гучні товариства з пиятиками високих начальників. Наше галузеве начальство, слід визнати, не було таким ненаситним, воно обходилося шашликами й горілкою. Могли й самогонку жлуктити. А ось інше начальство – партійне й комсомольське – на початку 60-х почало нахабніти. Воно взяло собі за правило під кінець трапези вимагати шампанського й шоколадок. Лісничий мусив пити й їсти рівно з ними. Інакше до тебе виникала підозра. А я малий і худий, того всього загнати в душу не міг. Постала альтернатива: або залишити в лісі своє здоров’я, або залишити ліс. Я вибрав друге... Володимир Давидюк влаштувався на роботу інженером у Коломийський лісокомбінат. Органи КДБ періодично давали йому зрозуміти, що він – під ковпаком. Так собі, ніби "між іншим", пропонували співпрацю. Чоловік "ніби між іншим" відмовлявся. Під час одного візиту до сірої споруди на тодішній вулиці Кірова йому ґречно нагадали: "Ви, очевидно, в курсі, що нам про ваше походження відомо усе. Будете мовчати – буде все добре, в іншому разі позбудетеся роботи, а, може, навіть гірше...". І пан Володимир мовчав усі роки, зрештою, ніхто його за язика не тягнув. Та й не кортіло. – Близька і далека родина Бандерів велика, – мовить чоловік, – найбільше родичів живуть у Стрию, звідки походив його батько, та поблизу Стрия. Якось ми всі зібралися на родинний з’їзд, приїхала рідня з-за кордону. Робили загальний фотознімок. Але чогось у центрі розмістилися найдальші родичі, а нас – найближчих – поставили скраю. Та ми скромні... Свого легендарного вуйка пан Давидюк не бачив ніколи. Та й як міг бачити, коли Бандера від 1941 року аж до своєї загибелі перебував за кордоном. З розповідей мами знає, що її брат був надзвичайно вольовим чоловіком, не зважаючи на свою непоказну зовнішність та "нехаризматичний" голос. А ото якось на початку 90-х пана Давидюка зненацька провідав у коломийському помешканні внук Бандери Степан. Багато і довго спілкувалися – передусім про родину. Володимир Давидюк на порозі своєї вісімдесятки почувається при здоров’ї, мав, щоправда, якось проблему з очима, однак, вилікувався. Бо добрий зір йому потрібен доконче для праці за комп’ютером. АВТОР: Андрій МАЛАЩУК ФОТО: Андрій КАНЯ