ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Незнищенна Церква

Те, що «ви тут — католики», уперше я почув від своєї нанашки, себто хрещеної мами. Фронтова медсестра родом з Києва, вона якимось дивом зачепилася в нашому підгірському селі й зуміла поставити себе на таку висоту, що всі навколо називали її не інакше як шанобливо – лікарка. Один з перших моїх дитячих споминів: я, травмований після падіння коміть головою з горища, лежу на ліжку, а наді мною схилилася нанашка. Не пригадую, скільки часу вона так просиділа коло мене, але я, на диво, вижив. І вважав своїм обов’язком носити нанашці, яка винаймала недалеко від нас кімнату, зловлені руками під річковим камінням марени. Рибу вона брала, але як я не віднікувався від грошей, все ж пхала мені в кишеню трояк або й п’ятку. Не забуваючи стежити при цьому за моєю мовою. Достатньо було мені сказати «куфайка», а не «фуфайка», як вона воліла чути, — і  нанашка довго перепитувала, що ж означає  таке чудернацьке слово. Аж поки їй не набридло знущатися з мене і вона милостиво дозволяла собі уточнювати: «А-а-а, фуфайка, так би й казав…» Та повернімося до «католиків», які мене, малолітню дитину, здивували й насторожили. На той час уже провели дротове радіо, і я здогадувався, що це якісь зарізяки з далеких від нашого села країн, які ще не зазнали щастя жити під жовтневими зорями. (У нас і нині, в ХХІ столітті, дехто бачить у словах «католик» і «кат» спільний корінь!). Як так може бути, щоб і ми тут, у Микитинцях, були спільниками тих далеких зарізяк?! Трохи зменшився рівень моєї недовіри до почутого від нанашки хіба після побачених паперів біля розбитого віконця в церковний підвал, густо списаних гарно виведеними німецькими літерами. Ми, пастушки, не усвідомлюючи, що це за папери, байдуже спостерігали, як несе їх подвір’ям вітерець. Здається, там часто траплялося слово ще чудернацькіше, ніж «куфайка», — «агріколе». Як я тепер знаю, це були давні австрійські метрики наших дідів-прадідів, проти прізвищ яких ксьондз писав латиною: «агріколе», себто простолюдин. Якщо ж дитя належало до шляхетського роду, напис стояв інший: «нобеліс». «Нобеліси» тоді, коли ми пастушили коло церкви, в селі вже перевелися. Від Львівського псевдособору, після якого УГКЦ перестала існувати, минуло заледве десять років, проте молоде покоління й не здогадувалося про якихось там католиків. Старші, котрі все знали й пам’ятали, мовчали як риба об лід. Боялися тих, що були в селі начальниками й крізь зуби запевняли, що «церкву відкриють тоді, коли в мене на долоні виросте волосся». Від ініційованого комуністичними самодурами собору тиждень тому пішов уже восьмий десяток літ. Церкву в селі полагодили, відкрили, хоча волосся на долонях начальників так і не виросло. Навіть не одну, а дві церкви відкрили, оскільки частина спантеличеного народу рішуче не погоджувалася мати щось спільне з католиками й забажала будувати напроти старої церкви нову, істинно православну. Не сказав би однак, що село від того стало сильно побожне, таке, яким побачила його вчителька з таврійських степів Віра Харитонівна, прибувши до нас після війни й наголошуючи мені перед відходом у вічність на колишній побожності наших людей. Жменька народу в неділю в одній церкві, жменька в другій… Хоча може це й добре, як твердить один сільський філософ, що наші дурні мало ходять до Божого дому, бо інакше жодної цілої підлоги не залишилося б… Це, правда, дає трохи замало підстав, щоб з оптимізмом сприймати передсмертні слова Шептицького, занотовані отцем Кладочним. Нагадаю їх: «Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але ви держіться, не відступайте від віри, від святої католицької Церкви… Я виджу відродження нашої Церкви». Більше того, митрополит передбачав, що Греко-Католицька Церква «буде обнімати цілий наш нарід». Ось чому, коли читаєш чи слухаєш бадьорі реляції про цілком інший післямайданний український народ, який уже нізащо не допустить топтання своїх прав, — стає трохи сумно. Суспільство може відродитися, найімовірніше, через Церкву, через справжню церковну проповідь. А для справжніх проповідей потрібно дуже багато справжніх духовних пастирів — совісних, діяльних, готових боронити принижених і казати правду у вічі владоможцям, які совість геть втратили. Так воно було, до речі, у 1980-их у наших сусідів поляків, і іншого шляху до відродження нації, як бачиться з висоти сьогоднішнього дня, немає. У тих сусідів, до яких наші люди їздять на заробітки, спрямовуючи потім всю свою енергію на палаци з парканами, але не переймаючись особливо такою делікатною субстанцією, як душа. Дмитро КАРП’ЯК