Зіновій МИТНИК:
Ми познайомилися з Василем Михайловичем понад 30 років тому, за дивних, на перший погляд, обставин. Згодом я зрозумів, що насправді вони не дивні. Ситуація була така. Ткачук мав якусь заборгованість в Англії і хотів, повернувши ті гроші, придбати за них щось для потреб медицини. Я тоді був головним лікарем у Коломиї і, звичайно, мав якісь напрацювання щодо цього. Ткачук запропонував зустрітися, ми з ним обговорили це питання, а тоді ще з групою людей поїхали до Києва, на переговори з англійцями. На жаль, ми з ними тоді не зійшлися в ціні, буквально на мізерній сумі, вони нам не попустили. Англійці повернулися до Англії, а ми залишилися з надією, що це, можливо, все-таки вдасться зробити. Бо Василь Михайлович був переконаний, що зможе їх «дотиснути».
На жаль, так не вийшло. Я не знаю, яка доля тих грошей, але мене вразило насамперед те, що Василь Михайлович готовий був витратити їх на покупку обладнання для коломийської медицини. На той час було дивним те, що отак просто можна віддати власні гроші на благо громади!
Відтоді ми зналися, іноді перетиналися по роботі. Коли я вже працював у Києві, Василь Михайлович обстежувався у Феофанії, а особливо багато ми спілкувалися в останні роки, коли він лікувався тут, в Івано-Франківську. Ткачук і помер тут, на моїх руках… Він був успішно оперований у нашій клініці, одужав, але потім стан пацієнта раптово погіршився. Його госпіталізували в коломийську, а звідти – в обласну лікарню. Звідти Василь Михайлович зателефонував, щоб я забрав його сюди, в клінічний лікувально-діагностичний центр «Сімедгруп». Наші медики тоді зробили все можливе, але, на превеликий жаль, врятувати його не вдалося. Це був отой випадок, коли медицина безсила...
Упродовж нашого спілкування мене не переставав вражати той факт, що Ткачук не був «щирим» українцем – у гіршому значенні цього слова. Не дбав лиш про себе. Не заздрив іншим. Натомість жив для людей, для громади, моє враження таке, що він усе робив для інших. Спочатку я не до кінця розумів його. Зрозумів сповна аж тоді, коли сам сів у міністерське крісло. Бо в тодішньому столичному середовищі мені, як і йому, було нелегко вжитися і непросто щось змінити на краще.
Як зайняті люди, ми не часто зустрічалися, але я бував у його садибі в Підгайчиках. Якось, коли я очолював обласну раду, у Гуту приїхав на відпочинок Голова Верховної Ради Іван Плющ з дружиною. Він теж був дуже простою, доступною людиною. На запрошення Василя Михайловича ми гостювали в його садибі. І я вкотре переконувався, наскільки людяним і доступним був Ткачук – як для відомих людей, так і для простих громадян, його земляків.
Коли я працював у Феофанії, то всім старався посприяти, забезпечити належні умови, а Василю Михайловичу – особливо. Різні люди бувають, дехто ще не вспів вбитися в пір’я, а вже корчить із себе великого пана. А Ткачук був надзвичайно скромним. Дівчата в лікарні бігали, опікували його, а йому було аж незручно від такої уваги. Все казав: не турбуйтеся, мені нічого не треба, я все маю. Скромність цього чоловіка не переставала мене дивувати впродовж усього життя!
Багато в чому іду його слідами: де би не був, беру з собою інших, даю можливість працювати, вчитися, розвиватися – тим, хто хоче і готовий до цього. Так робив Василь Михайлович: працював з командою, давав шанс колегам і підлеглим починати нові проєкти, розвиватися і створювати щось потрібне людям. Споруджені будівлі і започатковані ним справи досі служать і будуть служити коломиянам і всім, хто любить це місто. Тож я підтримую будь-які ідеї, ініційовані для вшанування його пам’яті в Коломиї!