Більшість із тих, хто співає в Америці колядку Миколи Леонтовича, навіть не підозрює, що народилася ця мелодія в Україні. Напевно, мало хто з них знає, що перше виконання «Щедрика» відбулося  1916 року, коли хор Київського університету під диригуванням Миколи Леонтовича кілька разів викликали на «біс». Тонка мелодія з простими словами і українською первозданністю перелетіла за океан 1921 року, вже після цинічного вбивства композитора. Згодом її «американізували» у Carol of the Bells — колядки дзвіночків. І відтоді ця щедрівка лунає на американських теле- і радіоканалах, у храмах і костелах, за святковими столами і на корпоративах. Вона має понад півсотні інтерпретацій, перекладена кількома мовами світу. 100 років, співаючи «Щедрик», світ не згадує про Леонтовича, якого зухвало застрелили  в батьківській хаті на Поділлі. ПОШУКИ ЛАРИСИ СЕМЕНКО «Його музика була створена від великої любові до життя, до людей, до матері, до України. Вона така довірлива і щира, природна, справжня, вона стукає у двері кожної української родини у Різдвяну пору, дзвенить тонкою мелодією «Щедрика» і тішить весь світ своєю первозданністю. Скільки краси в цій чарівній музиці, скільки мудрості у простих словах, скільки радості! Здається, весь світ завмирає, слухаючи мелодії Леонтовича, мелодії нашого подільського Шопена», — щиро, але дуже поетично описує своє захоплення творчістю Миколи Леонтовича завідувачка відділу Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса СЕМЕНКО. Після багатьох років пошуків саме їй до рук потрапили рідкісні документи, які допомогли розплутати деталі загибелі славнозвісного композитора. 2003 року під час акції «Подаруй музею експонат» колекціонер Юрій Шилін передав до фондів кілька документів і фотографій, пов’язаних із родиною Мілятицьких. Батько родини, Володимир Романович Мілятицький, наприкінці ХІХ — початку ХХ століття організовував на Поділлі хори. Досліджуючи документи, Лариса Семенко вийшла на доньку Мілятицького — Ірину Бондаренко, яка, як виявилося, зберігала копію щоденника Гната Яструбецького — друга Миколи Леонтовича. Пані Ірина розповіла про ще один щоденник — письменника Степана Васильченка, який також товаришував із композитором. І уточнила, що зберігається він в онука Гната Яструбецького — Георгія, який живе в Києві. Після перемовин Георгій погодився передати щоденник Вінницькому краєзнавчому музею. Перечитавши документи, Лариса Семенко побачила повну картину вбивства Леонтовича. «БЛИЗЬКО ШОСТОЇ ВЕЧОРА НА ПОДВІР’Я БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ В’ЇХАЛА ПІДВОДА» «У суботу, 9 січня 1921 року (за старим стилем), на прохання сестри Вікторії Леонтович поклав на ноти «Заповіт». Потім грав на піаніно свої імпровізації, фрагменти з опери «Євгеній Онєгін». Близько шостої вечора на подвір’я батьківської хати в’їхала підвода. До хати увійшов чоловік років 22—23. Розмова — російська, солдатська, — зачитує уривки зі щоденника Яструбецького Лариса Семенко. — Попросився переночувати, сказавши, що багато справ у селі. Через деякий час до хати ввійшов їздовий — селянин із сусіднього села Кубліча, Федір Грабчак. Микола Дмитрович запитав його, скільки їх прибуло і де мають ночувати. Довідавшись, що він лише один, Микола Дмитрович запропонував йому переночувати в цій же хаті, де ночує він. Зав’язалася розмова. Прибулий розповів, що він «чекіст» (інформатор), що проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Показував документи з печатками Кублицької волості й Гайсинського ЧК. Документів була «гора». На що Леонтович сказав: «Так, у вас справ чимало, з такими документами небезпечно будь-де ночувати». «Прибулий розговорився більше. Назвав своє прізвище: Гріщенко. Хоча я не певна, що це несправжнє його прізвище, хтозна, як його могли звати, — переривається на хвилину Лариса Іванівна. — Але з документів стає очевидним, що вже тоді Леонтович відчув небезпеку. Ніби обороняючись, він час від часу в розмові дошкуляв Гріщенку. Відчувалася напруженість, але зрештою опівночі всі пішли спати». «ГРІЩЕНКО НІКОГО НЕ БОЯВСЯ, У НЬОГО БУВ НАКАЗ, І ВІН ЙОГО ВИКОНУВАВ» Постріл розбудив о. Дмитра приблизно о 7 ранку, той кинувся у кімнату сина. Микола Дмитрович сидів на ліжку. На його тілі з правого боку була рана, кров згустками стікала на простирадло і подушку. А над ним стояв Гріщенко, босий, в одній білизні. В руках він тримав зброю, викидаючи відстріляну гільзу і вводячи новий патрон. Він крикнув до о. Дмитра: «Ступай отсюда!» Потім схопив його за шию і жбурнув до кімнати, звідки виглядала Вікторія Дмитрівна. Отець Дмитро, плачучи, сказав їй, що Миколу Дмитровича застрелили. Тоді Гріщенко наказав Грабчаку пов’язати всіх. Той, не довго думаючи, зняв із картин рушники, скрутивши назад руки, зав’язав. У хаті панувала тиша, час від часу було чутно стогін ще живого Леонтовича. «Гріщенко нікого не боявся, у нього був наказ, і він його виконував, — продовжує Лариса Семенко. — Батько, сестра, донька сиділи в сусідній кімнаті із зав’язаними руками і чули, як Гріщенко цинічно кричить на напівпритомного Леонтовича. Вони не могли нічого зробити. Тим часом Гріщенко нишпорив по шафах, шукав гроші й золото. Забрав все що бачив: білизну, шубу, гаманець, годинник Миколи Дмитровича, навіть чоботи прихопив. Через це в люту заметіль, хурделицю Леонтовича хоронили босим, бо не було у що взути»... Убивство композитора мало не випадковий характер. І це факт. Лариса Семенко пригадує, що напередодні Різдва Леонтович розповів своїй подрузі Надії Танашкевич, як під час концерту в казармах забув свій портфель із різними документами. Очевидно було, що їх перевірили. «Чекаю результатів, а може, і вб’ють», — сказав тоді Леонтович. Чому влада вирішила вбити Леонтовича? Боялася, що він виїде з України? Швидше за все, він не влаштовував «верхівку» своєю проукраїнською позицією. Був небезпечним, бо користувався авторитетом і серед простих людей, і серед інтелігенції. ХТО БУВ ТОЙ САМИЙ ГРІЩЕНКО? У секретному рапорті начальника Гайсинської повітової міліції зазначено, що агент Гріщенко пострілом із гвинтівки вбив сина священика села Марківка Кіблицької волості Миколу Леонтовича — 43-х років. Під час переслідування він поранив пострілом із гвинтівки міліціонера Твердохліба. І, як говорить Лариса Семенко, якби не це поранення, то про вбивство Леонтовича не було б жодного документа. Тогочасна влада не любила розкривати карти, і тому в цій історії чимало загадкового. Писали про різні версії: композитор загинув від рук білогвардійця, петлюрівця, чекіста. Але досі не відомо, хто був той самий Гріщенко? Куди він подівся? У щоденнику Яструбецького є факт, записаний зі слів учителя з Марківки Арсена Сорочинського. Майор міліції з Теплика Волков розповів учителю, що Гріщенка зарубав лопатою селянин в одному з сіл Теплицького району. За іншими версіями, чекіст загинув під час перестрілки з міліцією. Але місцеві жителі кажуть, що Гріщенко приїздив у Марківку вже після ІІ Світової війни. Його впізнали... Лариса Семенко виклала результати свої роботи у книжці «Їх поєднала пісня Леонтовича». В ній зібрані розвідки з життя української еліти 1920 — 1930 років, детально описана діяльність подільських філій Музичного товариства імені Леонтовича. Дослідниця і зараз працює в цьому напрямку, таємниці потроху розкриваються. Але її засмучує той факт, що більшість із тих, хто співає в Америці чи в інших країнах світу колядку Леонтовича, навіть не підозрюють, що народилася ця мелодія в Україні. Світ мусить визнати Миколу Леонтовича музичним генієм і повернути «Щедрика» автору. А для цього треба небагато — просто писати статті у міжнародні музичні журнали, альманахи, щоденники, газети. Писати не лише з нагоди Різдвяних свят, а повсякчас, бо наш Леонтович на це заслуговує. 2012 РОКУ ОРИГІНАЛЬНУ ВЕРСІЮ «ЩЕДРИКА» ПЕРЕСПІВАВ ВІДОМИЙ РОК-ГУРТ «ВВ» У «Щедрику» Леонтовича співається про ластівку, яка прилетіла до господи провістити багатий рік для родини. Український оригінал ґрунтується на старій слов’янській легенді про те, що кожен дзвін у світі прославляв Ісуса в ніч, коли він народився... 1921 р.  цю Різдвяну пісню  було виконано вперше  в Карнегі-холі у Нью-Йорку і вона так сподобалась американцям, що 1936-го Пітер Вільговський, українець за походженням, здійснив переклад «Щедрика» англійською мовою і дав йому назву Carol of the bells. Саме в цьому варіанті «Колядка дзвонів»  набула всесвітньої слави. Треба зазначити, що з того часу  в США, Канаді і в Європі хіт традиційно співають під Різдво і Новий рік професійні та аматорські  співаки й колективи. Суперпопуляна ця святкова пісня і в Україні. Нагадаємо, 2013 р. у Львові «Щедрик» одночасно виконало 20 хорів (а це близько 600 співаків)! Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця Джерело: day.kiev.ua