Віталій Бирчак – письменник, журналіст, громадський діяч і бізнесмен. До свого 25-річчя він презентує свою першу збірку поезій «Тобі» в мистецькому центрі «Світовид». Про свій творчий і життєвий шлях хлопець розповів «ДК».

Як і коли ти почав писати вірші?

Писати я почав 5 років тому. Перший вірш був про війну на Донбасі. Я просто хотів подивитися для себе, чи міг би я щось писати. Вийшло, насправді, дещо кострубато, але щиро. Потім почалися перші симпатії, почуття, а з ними – інші вірші.

Книга «Тобі» увібрала в себе весь твій доробок за ці роки?

Ні, в збірку ввійшли більш зрілі вірші, написані більш зрілим мною про пережиті, пропущені крізь серце почуття, котрі я відчував. Це – концептуальна книга про любов, тому й назва така символічна - «Тобі».

Ця книга – це мрія, яку я хотів втілити раніше, але, мабуть, вона була б неповною, якби мені то вдалося. До цього моменту я пропустив через себе ще більше подій, почуттів і тепер вона завершена.

Тобто, вона цілком присвячена одній людині?

Тут я хотів би зберегти інтригу (посміхається). На першій сторінці вказано, кому вона присвячена. Єдине можу сказати, є люди та події, яким я вдячний і без яких нічого б не вийшло.

Опиши кількома словами, про що збірка поезій, яку ти презентуватимеш.

Про почуття, які окриляють, а часом – обезкрилюють. Почуття, що змушують змінюватися за найкоротші в історії планети терміни, ставати кращим. Почуття, які справді всім загалом у нашому світі рухають - про справжню любов. Без масок, лицемірства, корисливості. Таку, як є – чисту, щиру, сильну.

Скільки творів туди увійшло та чи пов’язані вони якось між собою?

У книзі - 60 поезій. Усі вони поєднані любовною лінією. Якщо читати послідовно, може створитися враження, ніби переживаєш історію кохання від початку до своєрідного кінця. Адже кінець не завжди є завершенням, деколи це – початок.

Також неабияке значення мають ілюстрації, котрі намалювала чудова львівська художниця Ірина Лоїк. Вона дуже тонко змогла відчути кожен мій рядок, кожен вірш. Я радився з нею, вона відчувала моє бачення та пропонувала своє. Зрештою, вийшла дуже красива книга.

Презентація відбудеться в День твого народження. Це збіг чи в цьому є якийсь особливий символізм?

Є кілька причин, чому саме ця дата. В мене була мрія: відзначити своє 25-ліття особливим чином. Ще одну причину розповісти не можу – надто особисте.

Як ти прописуєш свої цілі?

Ручкою на папері (жартує). Клею їх на видне місце, в моєму випадку – дверцята шафи, щоб мозолили очі та відбивалися в підсвідомості. І це, насправді, дуже допомагає. Так багато хто каже, в тому числі мій друг Назар Тодорів: поки ти не маєш цілі, ти не знаєш, до чого йдеш.

Що ще вдалося втілити з «шафи»?

«Млинці у руці». На цю ідею мене надихнула особлива дівчина, без якої, власне, не було б і книги.

Це був літній вечір у Львові після дороги, переїздів, коли ти ще хочеш гуляти та розглядати місто, а не розчинитися між галасливих туристів у якомусь фешенебельному закладі італійської кухні. Але голод брав своє і вона промовила: «Знаєш, тут є класне місце з млинцями, тобі сподобається!» І була права: мені сподобалося настільки, що вранці ми завітали туди знову. Тоді я сказав їй, що таке можна спробувати відкрити в Коломиї.

Так я загорівся ідеєю млинців. Спочатку це була мрія, потім – ціль. Інколи здавалося, що нічого не вийде, але в результаті вдалося створити «Млинці у руці» разом із людиною, яку до того зовсім не знав. Нас познайомили спільні друзі-бізнесмени, до яких ми звернулися за допомогою, порадою. В неї була ідентична ідея, тож ми вирішили ризикнути та спробувати об’єднати зусилля.

Людям подобається, але нам потрібно виконати ще величезний шмат роботи. Це ще тільки початок!

Окрім комерційної роботи ти багато часу приділяєш благодійності. Розкажи про свою діяльність у благодійній організації «Коник Хелп».

«Коник Хелп» - фонд, який займає в моєму житті далеко не останнє місце та якому я багато чим завдячую. «Коник Хелп» зробив мене тим, ким я є зараз, адже оточення, друзі, речі, котрі ти робиш, формують тебе.

Все почалося більше трьох років тому з хвороби нашого друга Андрія Коника. Всі ми об’єдналися, щоб його врятувати. Ми справді робили надзвичайні речі, бо якби хтось колись сказав: «Віталію, ви будете телефонувати до Кличка, зустрічатиметеся з Усиком, вам допомагатиме Вакарчук тощо. Ви організовуватимете мітинги та збиратимете мільйони для хворих людей», я відповів би, що це – жарт. Але все це стало дійсністю.

Зараз організація досить успішно функціонує. В нас є гранти США, крутий проєкт «Свідомий бізнес», який я координую. Зараз активно проводимо зустрічі зі студентами - створюємо своєрідні мікрогранти для навчальних закладів, де вони могли б давати свої ідеї. Так ми привертаєм увагу людей до благодійності, залучаєм у волонтерський рух. Ми й надалі допомагаємо потребуючим, кризовим сім’ям тощо. Це – окрема сторінка мого життя, окрема місія.

На одній з твоїх сторінок у соцмережах поряд із віршами та благодійністю вказана музика. На фото та відео тебе часто можна побачити з гітарою. Яке місце насправді займає музичний інструмент у твоєму житті?

«Життя без музики, як і без любові, позбавлене сенсу».  Колись я ходив до музичної школи, був маленьким сопілкарем (усміхається), але це було дуже давно. Мене записали, щоб розвивав дихання та менше кашляв. Все класно виходило, я був найуспішнішим учнем у класі, але в один момент мені дали якийсь надто великий академконцерт на 12 сторінок, і я подумав, що мені того не треба і покинув музичну школу (сміється).

Далі відбулася трансформація в моїй голові. Я завжди захоплювався тими людьми, які вміють грати на гітарі. Інструмент мені подарували мої друзі з «Коник Хелп» на день народження. До того я грав на старій батьковій гітарі, з якою він ще кавалєрував. Музикантом себе не називаю – є талановитіші люди на цій стежині. В моєму випадку це, радше, справа для душі. Ну й коли свої тексти ставиш на музику, є якась особлива в тому краса.

Чим ще займаєшся?

Є ще один цікавий проєкт, який зараз просто не встигаю втілювати як слід – «Бабусине плетиво». Це – якісні в’язані речі ручної роботи. Мета проєкту – соціалізація бабусь, створення своєрідного майданчика, де вони зможуть втілити свої ідеї, ділитися теплом, любов’ю та виготовляти чудові вироби. Ми часто думаємо, що в старших людей немає мрій, а це зовсім не так – ентузіазму та натхнення хоч відбавляй!

Щодо хобі – взимку люблю кататися на гірських лижах, ковзанах, влітку – на роликах. Взагалі люблю спорт – бігаю, відвідую тренажерний зал.

Чи є в тебе хтось, хто надихає, на кого ти орієнтуєшся, як на приклад?

Мені дуже імпонує нині покійний Кузьма (Скрябін – ред.) Ті речі та цінності, якими він керувався, живуть досі. Хто не слухав його книги «Я, побєда і Берлін», «Я, паштєт і армія» - обов’язково зробіть це! Обіцяю, вам сподобається. Він був надзвичайно простою людиною, був собою – от, що має значення.

Які настанови ти дав би письменникам-початківцям?

У сучасному світі - безліч можливостей для розвитку та популяризації творчості. Соціальні мережі зробили відомим не одного поета, письменника чи музиканта. Відвідуйте творчі івенти, форуми, семінари – список можна продовжувати.

Найважливіше – люди. Без них нікуди. Саме друзі, знайомі, які випадково чи ні зустрічаються тобі на шляху – на короткий час або на все життя – важливі. Вони змінюють тебе. Вони є тими пазлами, без яких нічого б не вийшло. Інколи тобі здається, що це – просто зустріч, просте спілкування за кавою. Але часом воно може змінити твоє життя.

Важливо одне: не бійтеся зазнати невдачі! Бійтеся не спробувати…

Юлія МАРЦІНОВСЬКА