Не скажу, що кожного дня, але часто в сім’ї ми згадуємо мою покійну маму. Зокрема про те, як вона любила, на дух не переносячи пияків, гукнути на сімейному набутку старосвітське «віват!» або з яким задоволенням казала, коли заходила бесіда про релігійні справи: "Ми — греки…". Дочка греко-католицького дяка, вона змалечку засвоїла собі цих "греків", дарма що з розвалом Союзу частина села оголосила себе суто православною, бридливо виводячи слово «католик» від «кат». Маю глибокий сумнів у тому, що багато хто пов’язував тоді, в 1990-их, православ’я зі Вселенським патріархатом, інакше чув би й з уст новонавернених православних гордовите: "Ми — греки…".
Але що там дивуватися. Органічну церковну традицію брутально знищили більшовики, які добре постаралися, щоб, відходячи від справ, посіяти в душах людей зерна ненависті до ближнього, а в головах — викривлене уявлення про християнство й розкол західної і східної Церков. Вони, вороги, прекрасно знали, що роблять. Ми ж, нащадки всуціль греко-католицьких до 1939-ого батьків і дідів, не проявили належної відповідальності за свої вчинки. Як різко сказала зовсім недавно, правда, з іншого приводу, Оксана Забужко, "дурне українське село пішло за більшовиками".
Сьогодні сам Бог — інакше не скажеш — дає нам можливість виправити катастрофічну з багатьох оглядів помилку. Виправити не в тому розумінні, що центр православної Церкви, як часто можна почути, має бути не як у католиків, у чужому Римі, а в рідному Києві. Прихильники такої ідеї випускають з уваги, що Церква — це не територія з державним кордоном, у всякому разі, Ісус не замислював її такою. Центр завтрашньої помісної Української православної Церкви буде в Константинополі, а Київ стане, висловлюючись якомога простіше, філією Константинополя. У чому, зрозуміло, немає нічого поганого. Аби не москаль…
Про злочини Московщини, зокрема й на церковному полі, супроти нашого народу написано й сказано вже так багато, що не буду повторюватися. Як і про позицію стосовно томоса московського патріарха Кирила. Обговорювати його висловлювання — це вже хіба якщо все на світі обговорене, а в пляшці ще залишилося. Значно цікавіше розглядати можливість, яка видається наразі фантастичною, — про зближення православ’я і католицизму. А що? Частка православних у світі не така й велика, приблизно 300 мільйонів з-поміж 7 мільярдів жителів планети. Більшість їх проживає в Україні. Греко-католики, як на те пішло, ті ж православні, лише підпорядковані Папі. То чому б не стати Україні саме тим мостом, який зблизить обидві розколоті Церкви?
Якщо упереджений читач побачить у цій статті намагання вигородити католицький Рим, то мушу його розчарувати. У католицькому світі, який, потрібно визнати, і заможніший, і численніший за православний, також не все ідеально. Хто стежить за подіями в сусідній Польщі, не міг не помітити суспільного збурення, викликаного фільмом Войцеха Смажовського "Клір", критичне вістря якого спрямоване на повсякденне життя польського духівництва.
Поки що Україна, офіційно визнана найбіднішою країною Європи, навряд чи спроможна на такий духовний подвиг, як налагодження моста між двома гілками християнства. Задля цього держава має набути авторитету серед сусідів, бо в бідного який авторитет? Задля цього потрібно також ґрунтовно задуматися над тим, як сформувати єдину помісну Церкву. Таку Церкву, в якій були б встановлені чіткі межі влади єпископа над парохіями, визначено канонічний статус мирян. І в якій пам’ятали б настанову отцям Андрея Шептицького — овець треба не лише стригти, але й сумлінно пасти їх і піклуватися про них.
Останні церковні події вкотре переконують нас, що на світі все можливе. Народ наш, хоч скільки не ламали йому чужі злії люди хребет, потрохи випростовується, вбивається в силу. Хочеться вірити, що він здатний не лише пам’ятати про незліченні кривди, завдані захланними сусідами, але й уміє робити з пережитого правильні висновки.
Бо інакше, якщо не вірити в свій народ, для чого жити? Для чого небо коптити?
АВТОР: Дмитро КАРП'ЯК