Декiлька мiсяцiв тому мiстечко Галич увiйшло до списку семи чудес України. Прогнозували, що потiк туристiв у колишнiй центр Галицько-Волинського князiвства вiдчутно збiльшиться. Але наразі цього не сталося і навряд чи станеться найближчим часом, пише Експрес. ...105 кiлометрiв вiд Львова до Галича доведеться долати по розбитiй дорозi бiльш як три години в переповненому автобусi. Зупинка - це бетонна стiна з тисячею здертих оголошень. Навпроти бiля паркана дрiмає якийсь сердега. Прямую в центр мiста. Тут - пам'ятник Даниловi Галицькому на конi. А позаду мене - велика церква Рiздва Христового, збудована ще у ХIII столiттi. Краса! А куди далi? Питаю мiсцеву тiтоньку з великими пакетами. Вона здивовано цiкавиться: "А ви що, туристка?" "Туристи в нас - невимовна рiдкiсть, - жiнка наче прочитала мої думки. - I що ви хочете тут побачити?" "Ну як, Галич - одне з чудес України!" - намагаюся пояснити. Жiнка вiдмахується: "Ет, нема тут на що дивитися, хiба що на замок лiзь". Мiсцевий фразеологiзм "iти на замок" означає пiднятися на Галич-гору, на якiй колись стояв замок Данила Галицького. Дивлюсь на гору. А краще б дивилася пiд ноги. Першi сходи, що ведуть до замку, - не те що старi. Здається, їх споконвiку не прибирали, не лагодили. Усюди смiття: пачки вiд чипсiв, пляшки, бита склотара й навiть... шприци! Нарештi звивистими стежками пiднiмаюся до Галицького замку. На мiсцi великої фортифiкацiйної споруди - одна вежа та стiна метрiв так на шiсть у довжину. Повсюди - руїни. Видно, що замок мав бути набагато бiльшим. Пiдходжу ближче до вiдбудованої вежi. Менi казали, що тут має бути музей. Дверi до вежi зачинено. Заглядаю в запилене вiкно - всерединi, крiм залишкiв сучасних бiлил, нiчого. "А що ви там шукаєте?" - хтось гукає ззаду. Оглядаюся - охоронець. Овва, територiя пiд охороною! Вiдповiдаю, що я - турист i хочу всередину. "Та там немає на що дивитися", - чую вже знайому фразу. Цiкаво, а на що тодi дивитися туристовi, що хоче вiдвiдати чудо України? "А ще будуть реставрувати замок?" - запитую охоронця. Вiн знизує плечима. Спускаюся до мiста. Думаю, де б це перекусити. Питаю мiсцевих хлопцiв. Вони вказують на магазини. "Та нi, менi б кафе якесь", - пояснюю. А вони лише смiються. "Там, - вказують пальцем на мiст, - чебурекiв можна з'їсти, а там - пiцу готують". Єдиний громадський туалет у радянському стилi стоїть бiля великих смiтникiв. Там у вас попросять двi гривнi за послуги. А якби ви хотiли довше побути в Галичi - не вдасться, тут нема жодного готелю чи хостелу. Мiсцевi менi порадили їхати в сусiднє село Крилос, де "хоч на хатки можна подивитися". Так вони називають музей просто неба. Пiднiмаюся знову "на замок". Краєвид звiдти - чудовий. Звивається величний Днiстер, розкинулись гаї та парки... Я розумiю, чому саме це мiсце колись вибрав князь Данило. Та нинi над тим чудом можна лише плакати... АВТОР: Тетяна ХОРОНЖУК