Дерево міцне корінням, нації — культурою.

Руслана Гончарук живе в столиці українського ліжникарства, закохується, має друга з Америки, а ще робить все, аби ми не забули, ким ми є.

Зазвичай ми не бачимо те, що тримає дерево, але розуміємо — коріння. У Яворові, що на Івано-Франківщині, легко здогадатися, що є якорем тутешніх. Про це ледь не з кожного двору кричатимуть мокрі ліжники, які чекають поки сонце звільнить їх від води. Місцеві теж не втратять можливости нагадати, що їхнє село — колиска різьбярства та ліжникарства. Ця історія про жінку, яка дбає про коріння. Бо, що як не культуру ми саджатимемо в землю, яку так прагнемо повернути? 

Закохатись, аби творити

Один місяць. Саме стільки часу потрібно, аби створити гуню. Втім, без кохання нічого не вийде. Руслана часто закохується, а її донька з того по-доброму сміється. «Якби я не любила, я би не творила», — каже жінка й трохи соромиться, наче шукає в моїх очах розуміння. Те зізнання видається мені солодшим, ніж шоколад, який господиня ледь знайшла в хаті, спочатку заховавши від себе. Руслана не засмучується, коли кохання не взаємне, бо воно всеодно породжує ідеї. Інколи — найкращі, бо всі емоції жінка віддає лише своїй роботі. Допиваючи каву, ніби між рядків, так щиро й дитинно каже: «Якщо творчі люди не мають ідей, їм просто треба закохатись!» У той момент здається, що легшого й бути не може — просто закохатись, аби творити. Бо мистецтво починається з любови. 

(Не) ліжники

Коли Руслана показує свою майстерню, я гублюся й трохи ніяковію, наче мене запросили до храму, який відчиняють лише для важливих гостей. На верстаті майбутня гуня, яку жінка не спішить доробляти, «сезон» не скоро, бо найчастіше їх купують восени або взимку.

Поруч, у картонних коробках, ліжники. Майже на кожному — ліс або його жителі. Воно й не дивно, ще за сніданком Руслана зізналася, що любить його понад усе. У дитинстві могла годинами там блукати, а поверталася тоді, коли мама кликала додому. Бувало, попросять піти в ліс і переказати сестрі щось важливе, а вона, тоді ще дівчинка, так зачаровувалась і розчинялася у карпатському повітрі, що й забувала те, що мала сказати. «Мусіла знов вертатися», — згадує Руслана.

Її роботи не визнавали інші митці, бо ті не були схожими на традиційні. Але жінка запевняє: коли Параска Шкрібляк-Король зі звичайного ліжника зробила художній твір, який зараз уже став звичним й навіть класичними, їй теж казали, що воно дивне. Мені важко зрозуміти, як можна створити цілу історію на верстаті, Руслана сміється й каже, що просто треба уявляти, що буде далі. «Плетеш кусочок, перемотуєш вперед і вже не бачиш нічо, а малюнок треба продовжувати», — розповідає жінка й показує на верстаті, як все відбувається.

"Прийди до школи"

На дворі близько двадцяти градусів тепла, у кімнаті, що нагадує велику скриню для мистецтва, на десять менше. Руслана переживає, аби я не змерзла і пропонує завершити екскурсію будинком, де плекається культура. Чи змогла би я собі таке пробачити? Жінка пропонує одягнути декілька своїх гунь, а я тішусь, як дитина, і ледь стримуюсь, аби не підскочити з радости. Гуцули одягали гуні, коли пасли овець, аби ті захищали їх від диких звірів, дощу, вітру та сонця. Вони також були оберегом і символом квітучости гуцульської родини, їх дарували на весілля чи народження дитини, а покійників часто в них ховали. Руслана допомагає мені одягнутися і, здається, що я ледь тримаюся, аби не впасти. Виявляється, щоби злитися з гунею воєдино, потрібно декілька секунд, а вже за хвилину думатимеш, що народилася в ній. «Певно, саме у такі моменти найдужче відчуваєш звʼязок зі своїм корінням, культурою», — кажу вголос, ніби дякую мисткині за таку можливість.

У тій самій кімнаті, тільки вже не такій холодній, Руслана знаходить суху гілочку, яку привезла з собою після виставки у Швеції. Довго не могла її знайти… Згадує, що шведи плакали, коли бачили ліжники. Їхні предки теж займалися ткацтвом, але з часом цю традицію забули. Ті, що памʼятають, не можуть стримати сліз, бо відчувають минуле. «Важливо показувати їм наше мистецтво, аби вони згадали своє коріння і те, ким були», — каже жінка і кладе гілочку на видноті, сподіваючись, що та не загубиться знову.

Коли виходимо, помічаю нагороди й питаю в Руслани про них. Вона шаріється й розповідає про останню:

— Алло, чуєш? Прийди до школи.

— Нашо?

— Шоби тебе нагородили, грамоту дадут.

— За шо? — дивується жінка.

— Як за шо!?

Друг з Америки

Їхня дружба почалась з його бажання популяризувати українську культуру в США. Террелл Джермейн Старр — американський телеведучий, який чекає літа, щоби приїхати в гості до Руслани. Перший візит до Яворова вийшов дуже коротким, бо чоловік не готувався до зими в Карпатах. «Він був тут день, дуже змерз і пообіцяв приїхати, коли буде тепліше», — серйозно розповідає жінка, а я не стримую усмішки.

— Якою мовою дружите? — питаю.

— Перекладачем.

Террелл Старр обіцяє одягнути в гуні якнайбільше людей за океаном, а Руслана вірить і думає, чим годуватиме друга з Америки.

Дерево міцне корінням, нації — культурою.

Руслана Гончарук живе в столиці українського ліжникарства, закохується, має друга з Америки, а ще робить все, аби ми не забули, ким ми є.

Зазвичай ми не бачимо те, що тримає дерево, але розуміємо — коріння. У Яворові, що на Івано-Франківщині, легко здогадатися, що є якорем тутешніх. Про це ледь не з кожного двору кричатимуть мокрі ліжники, які чекають поки сонце звільнить їх від води. Місцеві теж не втратять можливости нагадати, що їхнє село — колиска різьбярства та ліжникарства. Ця історія про жінку, яка дбає про коріння. Бо, що як не культуру ми саджатимемо в землю, яку так прагнемо повернути?

Закохатись, аби творити

Один місяць. Саме стільки часу потрібно, аби створити гуню. Втім, без кохання нічого не вийде. Руслана часто закохується, а її донька з того по-доброму сміється. «Якби я не любила, я би не творила», — каже жінка й трохи соромиться, наче шукає в моїх очах розуміння. Те зізнання видається мені солодшим, ніж шоколад, який господиня ледь знайшла в хаті, спочатку заховавши від себе. Руслана не засмучується, коли кохання не взаємне, бо воно всеодно породжує ідеї. Інколи — найкращі, бо всі емоції жінка віддає лише своїй роботі. Допиваючи каву, ніби між рядків, так щиро й дитинно каже: «Якщо творчі люди не мають ідей, їм просто треба закохатись!» У той момент здається, що легшого й бути не може — просто закохатись, аби творити. Бо мистецтво починається з любови.

(Не) ліжники

Коли Руслана показує свою майстерню, я гублюся й трохи ніяковію, наче мене запросили до храму, який відчиняють лише для важливих гостей. На верстаті майбутня гуня, яку жінка не спішить доробляти, «сезон» не скоро, бо найчастіше їх купують восени або взимку.

Поруч, у картонних коробках, ліжники. Майже на кожному — ліс або його жителі. Воно й не дивно, ще за сніданком Руслана зізналася, що любить його понад усе. У дитинстві могла годинами там блукати, а поверталася тоді, коли мама кликала додому. Бувало, попросять піти в ліс і переказати сестрі щось важливе, а вона, тоді ще дівчинка, так зачаровувалась і розчинялася у карпатському повітрі, що й забувала те, що мала сказати. «Мусіла знов вертатися», — згадує Руслана.

Її роботи не визнавали інші митці, бо ті не були схожими на традиційні. Але жінка запевняє: коли Параска Шкрібляк-Король зі звичайного ліжника зробила художній твір, який зараз уже став звичним й навіть класичними, їй теж казали, що воно дивне. Мені важко зрозуміти, як можна створити цілу історію на верстаті, Руслана сміється й каже, що просто треба уявляти, що буде далі. «Плетеш кусочок, перемотуєш вперед і вже не бачиш нічо, а малюнок треба продовжувати», — розповідає жінка й показує на верстаті, як все відбувається.

«Прийди до школи»

На дворі близько двадцяти градусів тепла, у кімнаті, що нагадує велику скриню для мистецтва, на десять менше. Руслана переживає, аби я не змерзла і пропонує завершити екскурсію будинком, де плекається культура. Чи змогла би я собі таке пробачити? Жінка пропонує одягнути декілька своїх гунь, а я тішусь, як дитина, і ледь стримуюсь, аби не підскочити з радости. Гуцули одягали гуні, коли пасли овець, аби ті захищали їх від диких звірів, дощу, вітру та сонця. Вони також були оберегом і символом квітучости гуцульської родини, їх дарували на весілля чи народження дитини, а покійників часто в них ховали. Руслана допомагає мені одягнутися і, здається, що я ледь тримаюся, аби не впасти. Виявляється, щоби злитися з гунею воєдино, потрібно декілька секунд, а вже за хвилину думатимеш, що народилася в ній. «Певно, саме у такі моменти найдужче відчуваєш звʼязок зі своїм корінням, культурою», — кажу вголос, ніби дякую мисткині за таку можливість.

У тій самій кімнаті, тільки вже не такій холодній, Руслана знаходить суху гілочку, яку привезла з собою після виставки у Швеції. Довго не могла її знайти… Згадує, що шведи плакали, коли бачили ліжники. Їхні предки теж займалися ткацтвом, але з часом цю традицію забули. Ті, що памʼятають, не можуть стримати сліз, бо відчувають минуле. «Важливо показувати їм наше мистецтво, аби вони згадали своє коріння і те, ким були», — каже жінка і кладе гілочку на видноті, сподіваючись, що та не загубиться знову.

Коли виходимо, помічаю нагороди й питаю в Руслани про них. Вона шаріється й розповідає про останню:

— Алло, чуєш? Прийди до школи.

— Нашо?

— Шоби тебе нагородили, грамоту дадут.

— За шо? — дивується жінка.

— Як за шо!?

Друг з Америки

Їхня дружба почалась з його бажання популяризувати українську культуру в США. Террелл Джермейн Старр — американський телеведучий, який чекає літа, щоби приїхати в гості до Руслани. Перший візит до Яворова вийшов дуже коротким, бо чоловік не готувався до зими в Карпатах. «Він був тут день, дуже змерз і пообіцяв приїхати, коли буде тепліше», — серйозно розповідає жінка, а я не стримую усмішки.

— Якою мовою дружите? — питаю.

— Перекладачем. 

Террелл Старр обіцяє одягнути в гуні якнайбільше людей за океаном, а Руслана вірить і думає, чим годуватиме друга з Америки.

Для неї ткацтво — вибір продовжувати традицію, показувати своє мистецтво — будити українців з того сну, в якому ті були надто довго. Чи з власної волі вони заснули?

Ми почали відроджувати те, що нас змушували забути роками. Жінка показує столітній верстат, який отримала в спадок від бабусі, на подвірʼї не стишується сусідський собака Довбуш і десь здалеку чути «не рипайси», а я стою й думаю, хіба можна за це не боротися?

Часом боюсь, що це скінчиться. Думаю, чи не плакатиму, як шведи на одній з виставок? Але Руслана переконана, що наша культура вже не зникне, надто багато разів її хотіли знищити, а вона, як сонце. «Хай сотні хмар затулять його, а воно однаково світить. І скільки не ліпи тих хмар, воно завжди пробʼється», — каже так впевнено, що в інший варіант і не повіриш. 

Зараз той час, аби стати міцним корінням. 

Місія Русалки

У цьому тексті я вирішила не розповідати про процеси ткацтва чи матеріяли для гунь та ліжників. Мені важливіше, аби ми знали тих, хто дбає про нашу культуру, бо без них Україна не буде міцним деревом.

Прадід називав її Русалкою, їй подобався цей фантастичний образ. Вона любить правду, але не завжди каже її, щоби не образити людину. Зазвичай ховає від себе шоколад, який потім не може знайти. І пробачте мені тавтологію, але ця жінка любить любити і все, що вона робить є любовʼю. Її місія — зберегти те, від чого міцне нація й зробити так, щоби українці плакали на виставках з радости, а не втрати.

Ми таки маємо те, що саджатимемо в землю, яку так прагнемо повернути. 

Авторка: Вікторія Дребот (ЖРН-22с)