Авторська розповідь Оксани Йосипівни Босої

⸻

У кожному селі є імена, які вимовляють не як чиновницький титул, а як тепле слово рідної людини. Для мешканців Королівки, Підгайчиків а також багатьох наших сіл і міст, таким іменем був і залишається Василь Михайлович Ткачук. Його вже немає серед нас, але згадки про нього живуть в людях, у дорогах, в школах, у світлі, що сяє з вікон осель, де колись панувала темрява. А ще — у вдячній пам’яті таких, як Оксана Йосипівна Боса, яка знала його не тільки як керівника, а насамперед як Людину з великої літери.

З коріння – у крону. Дитячі мрії, що стали реальністю 

«Я знала його ще з дитинства. Спершу — з розповідей мого батька. Вони були не просто односельцями, вони товаришували ще хлопцями. І от що мені запам’яталося: ще тоді, у повоєнному бездоріжжі, коли села тонули в багнюці, а хати топили будь-чим, Василь Михайлович мріяв, щоби в його селі був асфальт. Світло. Газ. Вода. І казав: «Я хочу жити там, де дорога рівна і людям не соромно дивитися в очі майбутньому». Тоді це здавалося наївною мрією. А тепер це історія, яку він сам написав своїм життям».

Лідер — від Бога, людина — від серця

Він не потребував сцени, щоб бути лідером. Виростав ним природно — в компаніях, на річці, у сільських гуртках. Любив театр, мав чудовий голос, виступав у сільському хорі. Але ще більше любив відповідальність — ту, яка проявляється не в словах, а у вчинках. «Коли я не вступила в медуніверситет, він перший, до кого ми звернулися, — згадує Оксана Йосипівна. — Дав направлення. Тоді це означало підтримку не лише моральну, а й фінансову — стипендія колгоспу, квота, зобов’язання. Я повернулася у село, бо не могла підвести його. І ні разу не пошкодувала».

Допомога без піару

Василь Михайлович допомагав усім. Але не любив, коли це афішували. «Я телефоную — кажу, от до мене звернулися, треба допомогти. Він: «Добре, хай приходять. Але тільки без розголосу. Я не для слави це роблю». Це стосувалося всього: церкви, школи, лікарні. Він був із тих, про кого кажуть — давав із серця, не з кишені».

Амбулаторія з панського маєтку

Одна з історій, що найбільше закарбувалася в пам’яті Оксани Йосипівни — створення нової сільської амбулаторії. Стара будівля повернулася до баптистської громади, і здавалося, що село може залишитися без медичної допомоги. Але ні. Було прийнято, як завжди, одне правильне рішення — і звернулися до Василя Михайловича. Він уже не був на керівній посаді, але вплив, авторитет, а головне — бажання допомогти, залишались незмінними. Разом із Михайлом Михайловичем Негричем та Вишиванюком Михайлом Васильовичом знайшли вихід: віддали під амбулаторію занедбаний панський маєток. Знайшли спадкоємців у США, провели відчуження через Київ, і за рік село отримало одну з найкращих лікарських установ у районі.

Любов до людей і землі — не декларація, а дія

«Він страшенно любив землю. Я приходжу до нього на виклик, а він — біля вишні, біля яблуні. Говорить до дерев, до полунички… До всього, що росте. Життя для нього було цінністю — від людини до ґрунту», — згадує пані Оксана.

Він не зупинявся перед бідністю. Якщо бачив обшарпаний паркан — заходив у хату, цікавився, чим допомогти. Він вірив: людина повинна жити гідно. Не лише на словах — на практиці. І будував інфраструктуру під це переконання: магазини, дитячі садочки, будинки побуту — все для того, щоб селянин почувався повноцінним громадянином.

Скромність, яку не змогли зіпсувати ні гроші, ні посади

«У високій посаді він залишався простим чоловіком. Коли заходив у дитсадок чи школу — люди вставали. Всі хотіли потиснути руку. Це була повага, яку не купиш і не нав’яжеш — тільки заслужиш», — розповідає Оксана Йосипівна.

Його щирість, людяність і незламна внутрішня етика були тим камертоном, на який мали б рівнятися сучасні керівники. Особливо ті, що працюють із людьми, на землі, для громади.

Спадок, що не вмирає

Після Василя Михайловича залишилися не тільки дороги, лікарні, школи. Залишилася пам’ять про чесність. Про здатність бачити в сільському хлопцеві міністра. Про бажання змінювати життя навколо — не з кабінету, а з порога хати, в яку зайшов, щоб сказати: «Що вам треба?».

«Він міг би бути ким завгодно — і він ним був. Але найперше — він залишився людиною. І для мене він був і буде особистим прикладом», — підсумовує пані Оксана.

Автор статті: Ірина Королець