Боротьба за правду про Голодомор та правове визнання цього найстрашнішого злочину кремля геноцидом українців триває на українських землях уже понад 90 років. Сьогоднішні події є прямим продовженням злочинної політики кремлівських диктаторів проти Українського народу.
Мало хто пам'ятає, що у жовтні 1933 року у Львові відбувався гучний судовий процес, безпосередньо пов'язаний із винищенням українців голодом. Це була судова справа 18-річного члена ОУН Миколи Лемика, який, виконавши наказ Проводу ОУН, здійснив атентат – ліквідував начальника канцелярії радянського консульства і водночас високопоставленого чекіста – Олексія Майлова. Метою цього акту ОУН та подальшого судового розгляду було бажання прорвати завісу мовчання, привернути увагу всього світу до штучного Голодомору в УСРР та довести факт свідомого виморення Української нації комуністичним тоталітарним режимом.
Через дев'яносто років ворог змінив тактику, але не змінив своєї геноцидної суті: сьогодні москва намагається нищити правду вже руками внутрішніх колаборантів та заангажованих суддів. Саме тому варто підкреслити і нагадати, що верховенство права та незалежність судової гілки влади є фундаментальними опорами, на яких тримається державність України. В умовах воєнної агресії російської федерації проти України неухильне дотримання законності набуває екзистенційного значення. Судова система та закон мають стати тією бронею, яка захищає внутрішню стабільність і національну безпеку держави в умовах війни. Відтак, факти протиправного використання адміністративного ресурсу, підроблення документів та зловживання владою окремими посадовими особами з метою політичного переслідування науковців потребують належної правової оцінки та адекватного реагування.
Підтвердженням наявності системних порушень прав людини та ознак політично мотивованого тиску всередині нашої держави стало рішення Європейського суду з прав людини від 10 червня 2026 року. Ним повідомлено, що Скарга щодо політичного переслідування за розкриття злочину геноциду українців, подана докторкою історичних наук, провідною дослідницею Голодомору-геноциду Олесею Стасюк буде розглянута в письмовому провадженні на найближчому судовому засіданні ЄСПЛ. Такий крок Європейського суду вказує на глибоку кризу законності в українській судовій системі.
Сучасним правовим підґрунтям для дослідження злочинів комуністичного тоталітарного режиму став Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ухвалений у 2006 році на виконання резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи щодо засудження злочинів комунізму.
Перший етап кримінально-процесуального закріплення цього факту відбувся у період з травня 2009 року по січень 2010 року. За результатами досудового розслідування кримінальної справи, Апеляційний суд міста Києва під головуванням судді В. Скавроніка виніс історичну Постанову від 13 січня 2010 р., якою Голодомор 1932–1933 років було офіційно визнано судом як злочин геноциду проти Українського народу, а також встановлено коло його організаторів. Попри тогочасний шалений супротив вищих посадових осіб держави, зокрема проросійської адміністрації В. Януковича, зупинити правосуддя їм тоді не вдалося. Проте сьогодні спостерігаємо спробу реваншу тих самих проросійських сил, але вже в стінах суду в місті Коломиї Івано-Франківської області.
Показово, що перші ознаки системного переслідування дослідниці Голодомору Олесі Стасюк за її професійну діяльність мають очевидний слід спецслужб російської федерації як країни-агресора. За рішенням Мещанського суду м. москви від 20 травня 2015 року рф, наукову працю з теми Голодомору під упорядкуванням О. Стасюк, офіційно внесено до так званого «Федерального списку екстремістських матеріалів». Цей акт псевдо-правового свавілля, став початком цілеспрямованої кампанії країни-агресора проти української дослідниці.
Тодішня директорка Музею Голодомору Олеся Стасюк ще 21 жовтня 2019 року ініціювала новий етап правової процедури, подавши до Служби безпеки України офіційну заяву про вчинення в 1932-1933 роках злочину геноциду з метою встановлення безпосередніх виконавців злочину проти Українського народу та верифікації точної чисельності жертв. Крім того, 24 грудня 2021 року, за два місяці до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, вона успішно захистила першу в історії України докторську дисертацію з теми геноциду українців.
У межах досудового розслідування Службою безпеки України було призначено та проведено 10 комплексних судових експертиз. Висновками 5 із них науково та юридично обґрунтовано, що внаслідок дій комуністичного тоталітарного режиму під час геноциду було знищено 10,5 мільйона українців.
Після офіційного оприлюднення Музеєм Голодомору під час Міжнародного форуму у 2021 році підтверджених експертизами втрат від Голодомору, чомусь проти директорки Музею Олесі Стасюк розпочалася скоординована кампанія тиску вже всередині України. Вона вийшла далеко за межі суто наукової дискусії й набула ознак грубого порушення прав людини та ознак кримінальних злочинів. Мали місце психологічний тиск та загроза безпеці її родини. Оскільки окрім погроз звільненням та умисного нищення ділової й наукової репутації дослідниці об'єктом протиправного переслідування та психологічного тиску стала її неповнолітня дитина.
Колаборуючими з москвою особами в Україні, було розгорнуто антинаукову кампанію з метою анулювання та знищення згаданої першої докторської дисертації з теми геноциду. З метою дискредитації директорки Музею, до матеріалів судових справ навмисно долучено як «докази» текстові пропагандистські матеріали російського походження, що прямо повторюють тези країни-агресора.
Надалі кримінально-процесуальний напрям справи перейшов у фазу прямого зловживання владою посадовцями профільного міністерства: 24 червня 2022 року, в період дії правового режиму воєнного стану, службовими особами Міністерства культури та інформаційної політики України шляхом умисного підроблення офіційних документів О. Стасюк було протиправно звільнено з посади директорки Музею, що згодом було встановлено судами та зафіксовано у матеріалах відкритих кримінальних проваджень; 8 вересня 2022 року під час відкритого судового засідання представник Міністерства культури Д. Яцищен вказав, що підставою для звільнення стало саме оприлюднення втрат від здійснення злочину Голодомору-геноциду у 10,5 млн українців.
Тодішній міністр культури О. Ткаченко та голова Українського інституту національної пам’яті А. Дробович особисто вимагали від О. Стасюк визнати дослідження сфальсифікованими, а провідних дослідників оголосити фальсифікаторами. Такий факт було встановлено журналістським розслідуванням, про що зазначено в опублікованому збірнику «Війна за правду про Голодомор-геноцид українців».
Завдяки правовій підтримці українсько-американської консультативної групи адвокатів, за фактами неправомірних дій високопосадовців було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та відкрито кримінальні провадження за ст. 172, 364, 366 та 111 (Держзрада) КК України щодо міністра культури та інформаційної політики О. Ткаченка; голови Українського інституту національної пам'яті А. Дробовича; голови Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти А. Бутенка; заступника директора Інституту історії України НАНУ Г. Боряка та інших причетних осіб.
Суди першої та апеляційної інстанцій у справі № 346/2848/22, діючи виключно в межах правового поля, скасували незаконний наказ Міністерства культури та поновили О. Стасюк на посаді. Остаточну правову точку на національному рівні поставив Верховний Суд, який у своєму рішенні від 14 лютого 2024 року констатував факт політичного переслідування дослідниці за її професійну та наукову діяльність, зокрема за встановлення факту чисельності жертв від Голодомору як геноциду у 10,5 мільйона українців.
Тож, у 2024 році національні суди виконали свою конституційну функцію, захистивши закон. Проте, подальший аналіз матеріалів справи про повторні незаконні звільнення О. Стасюк з посади директорки Музею вказує на наявність прихованих деструктивних процесів та дій окремих суб'єктів судової влади, які намагалися нівелювати цю наведену позицію органів правосуддя.
Новим етапом правового нігілізму та зловживання владою з боку керівництва Міністерства культури стало видання ексміністром О. Ткаченком в один і той самий день двох взаємовиключних наказів: першого – про поновлення О. Стасюк на посаді на виконання судового рішення, та другого – про її негайне повторне звільнення за тими самими обставинами. Це дає підстави вбачати в цьому маніпуляцію трудовим законодавством, що змусило О. Стасюк знову звернутися до суду за захистом.
Під час нового судового розгляду вказане провадження умисно піддалося процедурі штучного затягування. Справа не розглядалася по суті протягом тривалого часу (9 місяців), аж до моменту формального закінчення строку дії первинного трудового контракту О. Стасюк. Це вказує на наявність умислу посадових осіб на недопущення її фактичного повернення до виконання посадових обов’язків.
Окремої правової оцінки в контексті наявності ознак зловживання владою та порушення присяги судді потребують дії голови Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області Віктора Васильковського, який після 9 місяців перенесень справи особисто прийняв її до свого провадження. Ухвалене ним рішення є незаконним і таким, що порушує принцип верховенства права.
Суддя В. Васильковський задовольнив позов О. Стасюк у частині скасування другого незаконного наказу МКІП про звільнення, проте, так би мовити, «забув» вказати про поновлення позивачки на посаді. Будь-який студент юридичного факультету, не кажучи про досвідченого правника, знає аксіому, закріплену в ст. 235 КЗпП України та підтверджену тисячами справ судової практики, що скасування наказу про звільнення автоматично та безумовно тягне за собою покладання на роботодавця обов’язку поновлення працівника на роботі. Однак, суддя Васильковський пішов значно далі – замість захисту закону, він перебрав на себе функції роботодавця і особисто розрахував О. Стасюк з роботи, таким чином сам звільнив її з посади.
Ухвалюючи це абсурдне рішення, суддя проігнорував імперативну норму трудового права: на момент винесення рішення трудові відносини тривали вже понад три місяці після формального завершення контракту, що за законом автоматично перевело їх у статус безстрокових. Крім того, В. Васильковський протиправно знехтував обов'язковою до застосування практикою Верховного Суду, який раніше вже констатував факт політичного переслідування дослідниці. Своє свавілля суддя аргументував тим, що Міністерство культури просто «не бажає» продовжувати ці трудові відносини, поставивши суб'єктивне бажання чиновників вище за закон України.
Юридична абсурдність рішення була настільки очевидною, що навіть самі опоненти не розуміли, як його виконувати, і звернулися до суду із заявою про роз’яснення. На що В. Васильковський виніс чергову ухвалу з формулюванням: «Рішення суду роз’ясненню не підлягає».
Апеляційний суд Івано-Франківської області рішенням від 22.10.2024 р. скасував рішення Коломийського суду в частині самостійного розрахунку суддею В. Васильковським, позивачки О. Стасюк з роботи, присудив виплату грошової компенсації за її вимушений прогул, проте, не вказав про поновлення на посаді, хоча це є очевидним для кожного юриста. Апеляційна інстанція штучно законсервувала стан правової невизначеності, залишивши таким чином прогалину для подальших протиправних дій виконавчої влади.
За фактами вказаних незаконних них дій проти судді В. Васильковського вже подано офіційну скаргу до Вищої ради правосуддя. Наразі ця справа перебуває на офіційному розгляді. Нехтування В. Васильковським нормами матеріального права та практикою Верховного Суду підтверджує свідоме виконання політичних замовлень влади. Правова держава не може дозволити, щоб посади у судах здобувалися ціною зради закону та національних інтересів.
Справа перейшла на рівень Верховного Суду. Факти того, що судді найвищої судової інстанції один за одним заявляли про самовідводи під час спроб розгляду цієї справи, наводить на думку про системний адміністративний тиск на колегію суддів.
Як наслідок, через рік процесуального зволікання, Верховний Суд виніс Постанову від 10.12.2025 р., якою залишив скаргу О. Стасюк без задоволення. При цьому вища судова інстанція проігнорувала власну попередню практику, тяглість якої є обов’язковою, а також раніше констатований факт політичного переслідування директорки музею Голодомору за її наукову та громадську діяльність щодо встановлення чисельності знищених в роки Голодомору українців. З огляду на вичерпання всіх національних засобів правового захисту, Україно-американська консультативна група адвокатів підготували та направили скаргу О. Стасюк до ЄСПЛ.
Поки тривав судовий процес щодо другого звільнення, тимчасово виконуючий обов'язки міністра культури Р. Карандєєв вчинив чергове правопорушення, видавши третій наказ про незаконне звільнення О. Стасюк. Підкреслюємо, що будь -які кадрові документи та накази про звільнення, видані роботодавцем стосовно працівника в період, коли правомірність попереднього звільнення є предметом судового розгляду, не мають жодної юридичної сили.
Міністерство культури, з метою позбавити О. Стасюк конституційного права на судовий захист та штучно затягнути процес, протягом майже двох років не видавало Позивачці жодних документів про третє звільнення. Лише 1 травня 2026 року їй було видано трудову книжку із записом про звільнення, внесене заднім числом.
Кожен кваліфікований правник знає: якщо роботодавець приховував накази, не ознайомлював із ними працівника під підпис та умисно не надавав документів, саме дата фактичної видачі трудової книжки з відповідним записом є тією чіткою процесуальною відправною точкою, від якої захист відштовхується для подання нового позову до суду.
Є підстави констатувати, що судові розгляди справи Олесі Стасюк давно вийшло за межі суто трудового спору. Це питання має значення для національної безпеки та захисту нашої історичної пам'яті.
Спроби державних посадовців та окремих суддів проігнорувати, а може й знищити результати фундаментальних судових експертиз про 10,5 млн жертв Голодомору, як геноциду Українців, синхронізуються з ідеологічними завданнями спецслужб російської федерації.
Наш обов'язок, як незалежної правової спільноти – забезпечити, щоб кожній протиправній дії, кожному маніпулятивному рішенню посадовців чи суддів було надано справедливу і безкомпромісну правову оцінку. Правосуддя має бути утверджене, як на національному рівні, так і в стінах Європейського суду з прав людини.
Про авторів:
Віктор Шишкін – кандидат юридичних наук (1987), доцент (1991), суддя Конституційного Суду України (2006-2015), перший Генеральний прокурор України, заслужений юрист України, автор понад 150 наукових праць, зокрема книг та посібників з конституційного права та судоустрою.
Олександр Костенко – доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України. Відомий український правознавець, фахівець у галузі кримінального права та кримінології, автор понад 600 наукових публікацій.
Джерело: Україно-американського інтернет- видання СУРМА