Творча зустріч скульптора Романа Захарчука з коломийською інтелігенцією ­- так можна назвати найсвіжіший захід, що відбувся в Музеї писанкового розпису. Чому саме в цьому музеї? Не в останню чергу тому, що його приміщення прикрашає мармурова скульптура "Різдво", виконана талановитими руками Захарчука, а біля музейного скверика тішить око композиція "Початок". Того ж авторства. До речі, про "Різдво". Як признався в ході цікавої й наснаженої новими творчими ідеями зустрічі майстер, ця 200-сантиметрова композиція створена майже випадково. Взагалі-то він готував до чергової виставки невеличкий шкіц, однак прибулі до Коломиї тодішні керівники області, поглянувши на шкіц, порадили митцеві збільшити розміри фігури. Він погодився, і музей, таким чином, збагатився на гідну уваги й вибагливого глядача скульптуру. Але повернімося до зустрічі в "Писанці". Це може видаватися трохи дивним, та Захарчук на ній начебто відійшов у тінь. Особливо після того, як присутнім продемонстрували відеоролик з його роботами (сам Роман висловився про загалом вдалий ролик так: "Три роки праці за три хвилини"). Зрештою, він і націлив аудиторію на розмову не стільки про свою персону, скільки про мистецтво в цілому, про роль художника в сучасному світі. І скромно сів на стілець, налаштувавшись слухати. Першою відгукнулася на запрошення до дискусії мистецтвознавець Катерина Каркадим. Про роль художника, правда, говорила менше, більше про роль влади. Давніше, за словами пані Каркадим, спеціально подивитися на старе місто до нас приїздило чимало туристів. А що бачимо сьогодні? Нинішні керівники ратуші обіцяли на початках, що за тиждень у місті не залишиться жодної непривабливої вивіски. А їх, непривабливих, стало ще більше. Або згадати т. зв. дорогу життя між двома музеями, "Писанкою" і Кобринського, перегороджену парканом. "Треба щось робити з нашою архітектурою, з цим нікому не потрібним базаром", ­- закликала промовець. Надмір примітивної реклами непокоїть і художника Мирослава Ясінського. Ось, наприклад, прекрасна виготовлена Захарчуком меморіальна дошка Якова Оренштайна. Але навколишня реклама псує її вигляд. У ратуші обіцяли позбутися реклами, однак слова наразі не дотримують. Та й про наявні в місті мурали не можна сказати, що вони гармоніюють з оточенням. На переконання Ясінського, Коломия навіть краще надається до вдосконалення суто естетичного, ніж Львів, оскільки менша масштабами. Справа лише за відчуттям такої потреби в тих, від кого це залежить найбільше. "А як на мене, - переконував присутніх письменник і журналіст Андрій Малащук, - то Коломия стала дуже поважною, патетичною. Ледь не біля кожного пам'ятника в нас треба скидати шапку. Тим часом на сміхову культуру, хоча вона теж є елементом духовності, звертаємо мало уваги. Місто потребує легкості, недопустимо перетворювати його в некрополь". Як неважко було передбачити, такі й подібні до них заяви публіка сприймала по-різному. Колишньому міському голові Ігореві Довганюку, скажімо, аж ніяк не здається, що міська культура, а разом з тим і мистецтво занепадають. За совєцьких часів про наявний нині культурний рівень і мріяти було годі. Всього кілька найсвіжіших фактів. Впродовж останніх днів маємо в місті два резонансні мистецькі заходи - поетичний фестиваль у "Світовиді" й оцю творчу зустріч з Романом Захарчуком. Зовсім недавно в середмісті Мюнхена концертував наш славний коломиєць Олександр Козаренко, у цьому ж німецькому місті виступив наш театр... А щоб досягати ще вагоміших успіхів, потрібно, як наголосив І. Довганюк, не просто нарікати на владу, потрібно самим митцям іти у владу, не цуратися політики. Важко не погодитися також і з очільницею міськвідділу культури Уляною Мандрусяк, зокрема з тим її твердженням, що все-таки культура починається з "прошу-перепрошую", а не з гумору, який у виконанні багатьох письменників переходить межу пристойності. Саме тому їхні твори змушують нагадувати давню казку Андерсена про голого короля. І тут уже розмова в музеї, за спостереженням автора культурологічного проекту "Коломия у світі мистецтва" Валерія Ковтуна, набрала нового формату - коломиєць і така делікатна річ, як мистецтво. Тією чи іншою мірою її торкнулися у виступах директорка музею Гуцульщини і Покуття Ярослава Ткачук, колишній міський голова Юрій Овчаренко, о. Володимир Касіян, Шевченківський лауреат Михайло Андрусяк, знаний меценат Михайло Петрів... Скульптор Роман Захарчук, роботам якого присвячено останній випуск згаданого проекту "Коломия у світі мистецтва", і далі скромно сидів на своєму стільці й уважно слухав полемістів. Наприкінці, коли вже гості розходилися, він не відмовив у короткому інтерв'ю для "Дзеркала Коломиї". —А ви, пане Захарчук, не переживаєте з приводу того, що не всі наші краяни доросли до розуміння справжнього мистецтва, як переживає дехто з ваших поціновувачів? —Я вважаю, що не можна безнадійно махати рукою на людей, які не закінчували мистецьких шкіл, і казати, що вони того не розуміють, їм не дано. Глядача потрібно виховувати, готувати його до сприйняття мистецької речі. У нас із цим не все гладко. Я згадую своє дитинство, коли родичі з-за кордону присилали бабусі різдвяні листівки. "Ти це перемалюй, — радила мені бабуся, — бо це з Канади прислали". Мене аж ніяк не кортіло це перемальовувати, більше подобалися картини художників епохи Відродження. Але бабуся була наполегливою… —Євреї кажуть, що якщо Бог призначив чоловікові бути художником, то він, не маючи для того жодних умов, і паличкою по воді буде малювати… —Знову ж таки спогад з дитинства. Вперше мама привезла мене в місто з нашого родинного маєтку, і ми ходили тодішнім парком Кірова. Гойдалки мене зовсім не зацікавили, я мав непогану гойдалку вдома на вербі. Зате скульптури спортсменів викликали інтерес. Ці примітивні скульптури стали моїм першим серйозним враженням від міста. Їх уже давно немає, час відкинув соціалістичне мистецтво, однак воно врізалося в дитячу пам'ять. — Кажуть, ви добре знайомі з Дмитром Павличком, він замовляв у вас і пам’ятник поетові Андрієві Малишку для Києва, і сотенному "Гамалії" для Стопчатова… —Було таке. —А що в подальших творчих планах? Скульптури нових поетів, борців? —Хотілося б прославляти красу, зокрема красу жінки, її тіла. Ось звучало сьогодні, що наша міська культура трохи нагадує некрополь. Мабуть, нам, митцям, варто бути сміливішими в цьому розумінні, варто йти на експерименти. Маємо прекрасний твір Захера Мазоха "Дон Жуан з Коломиї". То чому б не вирізьбити коломийського Дон Жуана? Чому б не подати Івана Франка, знаного нами як "вічного революцьйонера", і в іншій іпостасі —палкого закоханого? Він же зустрічався тут, у Коломиї, зі своєю коханою. Дмитро КАРП’ЯК Всі фото: Андрій КАНЯ