Родина, в якій шанують науку і працю: сімейна історія Іванчуків – педагогів та медиків

Мудро спостеріг народ, що яке дерево, такі й  квіти, які батьки, такі й діти. Бабуся Андрія Іванчука Галина Олексіївна закінчила ще за Польщі  початкову школу в рідній покутській Новоселиці, однак на цьому не зупинилася, здобувала середню освіту в Снятині, Заболотові. Потім здібна дівчина вступила в педінститут, на фізико-математичний факультет.


– Педагогом я хотіла бути змалечку, причому подобалися мені точні науки. Розв’язувати в школі різні задачі — це було моє. Навіть коли писала твори, то на тему, пов’язану з математикою, у мене виходило два-три аркуші, а на щось таке гуманітарне — півтора аркуша, не більше. Видно, склад характеру такий, інакше важко пояснити.


Учителювати після інституту розпочала неподалік від Коломиї, в Матіївцях. Тут зустріла свого нині вже, на жаль, покійного, чоловіка, вчителя української мови. Сам він вихідець з селянської сім’ї, тож окрім школи любив працю в полі, казав, що це додає йому снаги та й для здоров’я корисно. Ми з ним добре ладнали, розуміли одне одного.


Згодом переїхали працювати в Дебеславці, чоловіка призначили там директором школи. У Дебеславцях прожили десять років, тут з’явилися на світ наші діти — Люба й Ігор.  А перебравшись до Коломиї, де збудували дім, не полишали обраного фаху. Добрих 20 років я викладала математику в СШ № 1 ім. Василя Стефаника, чоловіка ж перевели директором вечірньої школи до Ключева, потім він навчав рідної мови в Товмачицькій колонії.


Однак повернуся до Стефаникової школи. Маю підстави казати, що дирекція цього навчального закладу цінувала мою працю. Двічі мені довіряли класне керівництво, багато моїх учнів ставали золотими медалістами. Напевно, це тому, що я любила і люблю дітей, намагалася розвивати їхню допитливість, стимулювати тягу до знань. До речі, разом зі мною ходив зранку, коли підріс, і маленький Андрійчик, Любин первісток. На перервах він прибігав до мене і щиро тішився, що має можливість зайти в учительську. А повернемося після школи додому, і мушу пильнувати, щоб онучок не занедбував науку. Покладу перед ним підручник, не встигну й обернутися, як він уже, дивлюся, на п’ятій сторінці. Кмітливий ріс.



Настав час іти на заслужений відпочинок, проте відчувала, що можу ще прислужитися школі. Тому й довго не роздумувала, коли дирекція новоствореної гімназії запросила мене навчати гімназистів математики. Звідси й пішла остаточно на пенсію. Якби служили ноги, то працювала б і нині, бо голова не підводить.


Отак воно й збігає, життя. По-різному доводилося на життєвій ниві. Були успіхи, були труднощі, здебільшого матеріального характеру, бо зарплатня вчителя не бозна-яка. Скромну зарплатню трохи компенсували такі ж скромні доходи від вишивання, яке я люблю. Вишила першу сорочку й Андрійчикові, білим по білому. Це була його улюблена сорочка, він охоче одягав її на свята. І ще й тепер вишивала б, та очі вже не ті…


Розповідає мама Андрія Іванчука, пані Люба:


– Неоціненною допомогою для мене стали замолоду бабуся з дідусем. Ми з братом Ігорем вступили в Івано-Франківський медінститут, Андрійко народився в мене після закінчення першого курсу, така студентська дитина. Яка тут наука з маленьким на руках… Виручили батьки, забрали внучка до себе.


Це можна вважати символічним, що народився мій синок якраз на День медика. Сказати правду, я трохи й пов’язувала його майбутнє з медициною. Про професію педагога в мене склалося враження на основі баченого вдома, що вчитель — це людина з купою зошитів, які потрібно щовечора перевіряти, а вранці знову йти, щоб знову приносити свіжі зошити. Приваблювала, звичайно, довготривала літня відпустка, та відчувала, що терпіння до зошитів у мене може забракнути. Тому обрала інший фах, медичний.



 Закінчила інститут, а синочкові вже п’ять років. Весь тягар виховання дитини взяли на себе, повторюся, мої батьки.  Я влаштувалася працювати на швидку допомогу. Праця не з легких. На зміні три бригади, хтось постійно з поважних причин не виходив… Пригадую перший свій виклик, до хворого на астму. Потрібно вколоти, а в мене руки трясуться, переживаю. Взяли хворого на станцію і вже там зробили укол…  Усе на світі приходить з досвідом, а досвід приходить, як відомо, з часом. Потім працювала ревматологом у поліклініці, в одному кабінеті з досвідченим лікарем, якому також багато в чому завдячую.


Так сталося, що з чоловіком, теж випускником медінституту, ми розлучилися, від семи років Андрія виховував вітчим. Він працював учителем військової підготовки. Був вимогливий, налягав на дисципліну. Влітку — гори, річка, взимку — лижі, але здебільшого книжки, англійська мова. Як мовиться, літо для спорту, зима для науки. Вдома ми ніколи не нудьгували, завжди то ми кудись ходили, то друзі до нас приходили. Одне слово, вітчим старався, щоб дитина зростала всебічно розвинутою. Тому, як на мою тодішню думку,часом і забагато вимагав. Тепер бачу, що не забагато. Андрій, досягнувши неабияких висот у політиці, може дорікнути напівжартома: замало ви мене змушували вчитися.


А на перших порах Андрій ішов нашим з батьком шляхом, вступив у медучилище. Ми вважали, що він і далі цікавитиметься медициною, лікар з нього, переконана, вийшов би непоганий. Проте обрав зовсім інший фах, юриспруденцію. Це було його рішення, ми не перечили, оскільки відчували, що син у нас самостійний, це життя його і він вільний розпоряджатися ним так, як вважає за потрібне. Тому й сталося так, що бабуся з дідусем готувалися бачити внука вчителем, мама з татом — медиком, а внук і син став юристом, політиком.


Андрій Іванчук зростав у середовищі людей інтелігентних, начитаних, навчених дивитися за межі власного добробуту, всіляко сприяючи добробуту рідного краю.


 До теми: "Зробіть свій вибір на користь розвитку Покутського краю!" - Андрій Іванчук.