Пішов у Вічність усесвітньо відомий співак, режисер, педагог, патріот і Герой України, академік Національної академії мистецтв, професор Дмитро Гнатюк. Це — далеко не повний перелік усіх звань та нагород видатного митця.

Вчора Україна провела Дмитра Михайловича в останню путь. Урочисту жалобну церемонію прощання у Національній опері України довелося подовжити майже на півтори години! Таким нескінченним був потік людей, які прийшли віддати шану майстрові. Серед них були державні та громадські діячі, видатні представники української культури, науки, політики, дипломати, керівники різноманітних установ та інституцій, близькі, знайомі і, звичайно, величезна когорта шанувальників непересічного таланту незабутнього Дмитра Гнатюка, — просторе приміщення театру не змогло відразу вмістити всіх.

Лунали численні промови. Звучала музика, пісні у його неповторному виконанні, зокрема, «Пісня про рушник» Платона Майбороди, «Ясени», «Два кольори» Олександра Білаша та інші. Особливо зворушливою і щемливою миттю стало звучання цих хітів наприкінці церемонії, підтримане всіма присутніми (ущерть заповненим залом Національної опери).

Своїми спогадами та думками про непересічну особистість, талановитого майстра оперної сцени поділилися з «Днем» творчі соратники й побратими  Дмитра Михайловича Гнатюка.

— Сьогодні відбувається подія загальнонаціонального масштабу. Ця сцена бачила багатьох великих артистів, але навіть серед корифеїв Дмитро Гнатюк височіє, як Еверест!

У співка був дар Божий. Голос, який не сплутаєш ні з яким іншим.  Кожна фраза, інтонація проникали до серця слухачів, а оксамитовий тембр зачаровував. Гнатюк мав унікальну харизми й енергетику. У Дмитра Михайловича був  баритон повного діапазону («центральний» ― могутній баритон).

Разом із визначними майстрами він сформував ті високі стандарти вокалу, які зараз слугують взірцем для нинішнього та наступних поколінь.

Він був у тій команді, яка утворила українську вокальну школу: це  Борис Гмиря, Михайло Донець, Лариса Руденко, Іван Паторжинський, який був учителем Гнатюка. Далі назву тих, із ким співак працював: Євгенія Мірошниченко, Бела Руденко, Анатолій Солов‘яненко та інші —  ціла когорта надзвичайно потужних співаків, кожен із яких був індивідуальністю.

Природа щедро обдарувала Дмитра Михайловича різнобічними талантами. Він був видатним співаком, режисером, музично-громадським діячем, народним депутатом кількох скликань, професором Національної музичної академії…Зараз у залі я бачу багатьох своїх ровесників. Ми з того покоління, коли голос Дмитра Михайловича звучав по радіо у кожній хаті й водночас Гнатюк презентував наше національне  мистецтво на багатьох сценах світу. Голос Дмитра Михайловича, записаний на радіо і ТБ, вже увійшов до скарбниці найвищих мистецьких досягнень України та світу.

— Коли я навчався у десятому класі, для нас, особливо сільських дітей, радіо було вихователем! Я любив співати, брав участь у художній самодіяльності, знав усіх співаків. І раптом чую по радіо чудовий голос! То була «Пісня з полонини» Степана Сабадаша, яку співав Дмитро Гнатюк. Він на мене справив неперевершене враження. Це була якась магія! На мене повіяло тоді таким свіжим, оригінальним вітром із полонини… Відтоді Дмитро Михайлович став моїм улюбленим співаком. Ми з ним були знайомі понад 50 років! Були колегами, співали одні й ті самі партії, підміняли один одного.

Я прийшов у театр, маючи чималий доробок в оперній студії консерваторії — 14 головних баритонових партій. Моєму приходові вельми зраділи Дмитро Михайлович та Юрій Гуляєв. Вони тоді вже були метрами, їм хотілося їздити на гастролі, більше спілкуватися зі слухачами, а я їх у певному сенсі розвантажив, вони стали вільнішими.

У нас із Дмитром Михайловичем були дуже хороші стосунки. Коли він хворів, я часто телефонував. Ми не шукали загальних тем, коли зустрічалися.

Втрату цієї особистості країна відчуватиме ще дуже довго…

— Мені дуже важко говорити. 28 березня я вітав Дмитра Михайловича телефоном із днем народження. Він був у дуже доброму гуморі, у притаманному йому стані доброзичливості. Ніщо не передбачало наближення трагедії.

Коли його не стало, були Великодні дні, значить, він заслужив там, на небесах, особливого до себе ставлення, як і тут, у своєму земному житті. Він — людина-легенда, славетний співак, гордість України.

Я особливо пам’ятаю один із приїздів його до нашої Академії на початку навчального року. Я попросив Дмитра Михайловича привітати учнів і викладачів. Він сказав, що зробить це по-своєму. І раптом заспівав «Многая літа». Не тільки присутні на святі Першого дзвоника, а усі мешканці навколо повідчиняли вікна й захоплено слухали.

Гнатюк випромінював могутню духовну силу, яка залишиться назавжди у нашій пам’яті. Впевнений, що та сила впливатиме на молоде покоління й надаватиме йому дуже оптимістичну надійну підтримку.

— Після того, коли пішли у засвіти Анатолій Авдієвський, Леопольд Ященко та Дмитро Гнатюк, у мене таке враження, що відвалилося пів материка української духовної музичної культури. Це величезна, грандіозна втрата для нас. Мені дуже прикро, що сучасна влада, та й попередня, не дуже тямить, на яких основах стоїть українська ментальність. Якщо не буде витоків музичних, усюди й скрізь не битимуть музичні джерела, не буде того океану духовності, до якого прагнули внести свій струмінь ті велетні, й особливо Дмитро Гнатюк.

Пам’ятаю, як ми їздили з ним на могилу Івана Мазепи до Варниці. Там Гнатюк співав прекрасну думу, яку до цього ніколи й ніде не виконував. Він розповідав про своє життя, і згодом я запросив Віталія Абліцова, й ми зробили із ним книжку про співака. Вона називається «Голос і влада».

Хочу згадати Анатолія Мокренка, друга Гнатюка. Він проводить хорові фестивалі у себе на Сумщині, домагається того, щоб заспівала школа. У нас же школа припинила співати! Там немає хорових колективів. І сьогодні, у день поховання  Дмитра Гнатюка, обов’язково мушу сказати: якщо не буде джерел, не буде й музичного океану!

—Я мала велике щастя працювати з ним. Він був одним із перших, хто показав світові українську пісню. Пам’ятаю, як ми їздили на гастролі  не лише по Україні, а Європі, Америці й Канаді, але в нього був величезний дар любити будь-яку публіку, перед якою виступав. Гнатюк  за концерт змінював по 3-4 сорочки — таку кількість енергії він витрачав на сцені… Дуже сумно, що ми більше не почуємо його  прекрасного голосу, його зауважень після вистав. Гнатюк був дуже вимогливим і до колег, і, насамперед, до себе. Ми разом співали в Київській опері, але найчастіше виступали на камерних концертах. Він був фантастичним партнером, мав розкішну душу, в нього була якась глибинна інтуїція.

Я особливо любила співати з ним дует «Коли розлучаються двоє» Миколи Лисенка. Ми також багато виконували УПівських пісень-дуетів. А з опер любили разом виступати в «Ріголетто» Джузеппе Верді.

Українська пісня має фантастичну енергетику, а в Дмитра Михайловича була якась внутрішня харизма. Гнатюка любили за його пісні. Це був універсальний співак, який чудово виконував оперні партії, естрадні пісні, романси, народні думи, які мали чудові мелодії і слова. В них обов’язково були глибина, лірика, драматизм, і він це відтворював максимально щиро.

Думаю, що на камерній сцені Д. Гнатюк вигравав найбільше. Бо в опері ти прикритий гримом, костюмами, оркестром тощо, а на камерній сцені маєш просто вийти і заспівати! У камерному концерті треба з кожного твору робити маленький театр, і Дмитро Михайлович це вмів дуже майстерно.

— Мені в житті дуже пощастило. Я мав імпрези разом із Дмитром Михайловичем у форматі, так би мовити, один концерт на двох. І для мене з молодості було важливо із таким велетом виступати. Люди казали нам, що ми один одного доповнювали — я словом, а він піснею і своїм виконавським мистецтвом. У нас було чимало концертів по всій Україні.

Дмитро Михайлович носив Бога у серці. То був великий українець. Доля відвела йому  солідний вік – прожив 91 рік. Пам’ять про нього буде вічною.  Сьогодні Україна прощається із велетом, нашою совістю і  гордістю країни. Гнатюк був дуже мудрим чоловіком. Буковинська земля дала йому не тільки прекрасну зовнішність, а й колосальний розум і талант. Він із гастролями об’їздив майже всю планету, показав світові красу української пісні, велич нашого народу — саме так: неповторність національного мелосу й могуття нації.

У моїй пам’яті у зв’язку із Дмитром Михайловичем зринають такі Шевченкові слова: