За плечима старшого солдата Володимира Боднара, який сьогодні захищає українську незалежність на Приазов’ї, три роки війни та поранення. У його бойовій біографії − Майдан, спроби протистояти окупантам у Криму, добробат, участь у визволенні українських міст і сіл, взяття у полон так званого міністра оборони фейкової «ДНР».

«Якби мені сказали, що 5 чуваків з мобілами зупинять 5 КамАЗів із бойовиками – ніколи б не повірив!..»

Коли розпочалась Революція Гідності, рівнянин Володимир Боднар уже був свідомим дорослим чоловіком. Йому було 30, коли спалахнув Майдан, і він, не вагаючись, кинув справи і поїхав до столиці.

У Києві молодий західняк разом із іншими учасниками всеукраїнської громадсько-політичної організації «Вільні люди», створеної Молодіжним Націоналістичним Конгресом, приєднався до 14-ї сотні Майдану. Загалом «Вільні люди» створили дві сотні – 14-ту та 15-ту.  Згодом із останньої відокремилася 35-та сотня. Тут не можна не зауважити, що найвідоміший російський пропагандист та фейкомет Дмитрій Кісєльов в одному з сюжетів Першого каналу назвав 14-ту сотню «найбільш жорстокою та зорганізованою». Отож, хлопці не марно стояли на Майдані та добре протистояли режиму!

У борні Майдану Володя перебував із початку грудня тринадцятого й до останнього дня Революції Гідності. Пізнав, що таке втрачати побратимів… Із його сотні тоді загинув Артем Мазур, кілька хлопців зазнали поранень. Згодом у ДТП загине інший побратим, журналіст Володя Карагуяр, а вже на війні – Роман Атаманюк із 14-ї сотні та ще шестеро побратимів із двох інших сотень, створених «Вільними людьми».

Щойно Майдан переміг, а в Криму розпочалися ще незрозумілі більшості українців події з повзучої анексії, своїм авто разом із чотирма побратимами Володимир поїхав на півострів.

– Там ми знімали на телефони облогу військових частин і стріміли в інтернет, – розповідає боєць. – Батальйон морської піхоти та полк зв’язку, радіотехнічний батальйон у Керчі, батальйон морської піхоти в Феодосії, аеродром у Бельбеку – ми були всюди, де російські зелені чоловічки блокували наші військові містечка, й одразу ж від нас про це дізнавалися Україна і світ. Коли у Керчі якось ми побачили 5 КамАзів із озброєними російськими солдатами й одразу ж почали стріміти, вони, тоді ще побоюючись розголосу й резонансу, розвернулися й поїхали геть. Комбат був у шоці, казав, що, якби йому колись хтось сказав, що п’ять чуваків із мобілами можуть зупинити п’ять КамАзів з озброєними вовкулаками, то ніколи б не повірив!

Окрім зйомок і стріму хлопці вивозили сім’ї тих, хто мусив чи дуже хотів покинути окупований півострів. Так вони вивезли чимало українських сімей різних національностей та найбільше запам’яталася родина православного священника Київського патріархату з Перевального. Вона залишалася в окупованому Криму доти, доки на їхнє обійстя бойовики так званої самооборони Криму не кинули бойову гранату. Після цього випадку залишився сам панотець, а сім’ю хлопці-майданівці вивезли на Велику землю в Генічеськ.

Багато корисних справ встигли зробити четверо мушкетерів з Майдану – ледь встигли вшитися самі. Коли їм сказали, що їх ось-ось схоплять російські спецслужби, виходу не було, окрім швиденько самим забиратися на материк. Але й можливості здійснити це самотужки вже не було. Телефонували всім – Парубію, Пашинському, багатьом іншим політикам, яких знали з Майдану. На диво, допомогти зміг лише колишній Міністр оборони Анатолій Гриценко, на якого через когось із друзів вони вийшли. Так завершилася кримська епопея Володимира.

Позивний «Журналіст»

Уже в травні Володя пішов до добровольчого батальйону «Азов». Із позивним «Журналіст» у його складі брав участь у зачистці Мар’їнки, визволенні Маріуполя. Був і в Іловайську, втім, доля була прихильною до парубка й вивела його з міста з цією роковою для кожного українця назвою раніше, ніж стиснулися лещата оточення й були розстріляні колони українських військ, що їхали на буцімто «зелене світло»…

Одним із яскравих епізодів «азовської» біографії «Журналіста» було взяття в полон так званого міністра оборони фейкової «ДНР» бойовика Ігоря Хакімзянова. Його захопила під час зачистки Маріуполя група бійців 72-ї окремої механізованої бригади та добровольців, у складі якої був і Володимир. Згодом бойовика було обміняно на групу наших хлопців, які потрапили в полон під Іловайськом.

Останнім штрихом до портрета «Журналіста»-«азовця» став виїзд у складі колони на чергове бойове завдання під Маріуполем. Тоді колона «азовців» із шести машин була обстріляна з боку Лебединського на повороті на Виноградне. Мікроавтобус Mercedes Vito, виходячи з-під обстрілу, злетів з дороги й перевернувся, а «Журналіст», знаходячись за кермом позашляховика, об’їжджав його полем, коли кулі вдарили і в його машину. Одна з них влучила в радіатор, інша – пробила дверцята й розтрощила йому гомілкову кісту під самим коліном.

Днів 10 добровольця стабілізували у відомій вже на всю країну обласній лікарні імені Мечникова в Дніпропетровську, тоді ж перевезли до Івано-Франківська, де  прооперували. На цьому добровольча епопея Володимира закінчилася, попереду була довга й нелегка реабілітація.

У «Едельвейсах»

Після остаточного одужання у березні 2017 року Володимир Боднар пішов служити за контрактом до однієї з гірсько-штурмових бригад – став «Едельвейсом». Щоправда, поранення все ж дається взнаки й нерідко турбує чоловіка. Втім, воює він справно й легких завдань не шукає.

Ось уже майже три роки старший солдат Боднар виконує бойові завдання у складі цієї гірсько-штурмової бригади. Після чотирьох місяців навчання у «Десні» на навідника-оператора бойової машини піхоти він вдруге опинився на війні та пройшов за попередні ротації бої під Попасною та Новотошківкою. Звичайно, він уже давно не «Журналіст», втім, його нинішній позивний сьогодні наводити не варто, адже тепер він щодня звучить на частоті його штурмового підрозділу, що обороняє Приазов’я.

Про свої бойові справи Володя розповідає неохоче – мовляв, воює, як всі. Але побратими розповідають про нього, як про справжнього товариша та відважного бійця. На нього завжди можна покластися й бути впевненим, що він не підведе – так кажуть його бойові друзі й командири.

АВТОР: Олексій Тригуб, кореспондент АрміяInform