Час збігає, як пісок між пальцями. Разом з ним нерідко «збігають» і наші традиції, і давні ремесла. І лише поодинокі майстри-обереги, майстри-подвижники намагаються зберегти самобутність народних ремесел не лише шляхом їх музеювання, а живою творчістю. Серед таких – майстриня художнього ткацтва і вишивальниця, членкиня Регіональної спілки майстрів народного мистецтва «Журавка» Катерина Романенчук із села Корнича на Коломийщині. А в Національну спілку, зі слів майстрині, вона вступала-вступала…, та їй добре і так.

Автор - Ігор Лазоришин для Галичина.

Бог – у серці , а у вікнах – церква

Катерині Іванівні 72 роки, і все її життя пов’язане з рідним Корничем. Односельці добре знають її подвір’я, що тішить око квітами, і білу хату, просторі вікна якої щодень споглядають на світлі бані величного храму Перенесення мощей святого Миколая УГКЦ. Якось ми запитали голову Корницької сільської ради ОТГ Василя Гаврилюка, кого чи що можна вважати «візитівкою» їхнього села, і він не замислюючись відповів: «Катерину Романенчук…»

– Я із селянської родини. Від народження живу в Корничі. Батьки прищепили мені любов до всього українського, зокрема й до мистецтва. Мама вишивала. А тато мав товариша Івана Антонюка (світлої пам’яті член Національної спілки майстрів народного мистецтва. – І. Л.), який працював у колгоспі, а на пенсіі почав займатися ткацтвом і організував у селі килимарний цех. Запросив і мене ткати гуцульські килими. Але в мене з’явилася сім’я, тож цю роботу я полишила. Згодом Іван Васильович запропонував спробувати працювати на верстаті, навіть знайшов сім’ю в селі Залучі, яка його продала. Придбала я верстат. А що далі робити? Зажурилася.

– Сідай і бери в руки човник. Натиснеш правою ногою на підніжку – і кидаєш його правою рукою, натиснеш лівою – кидай лівою…

– І що вийде?

– А що захочеш, те й вийде, – сказав майстер і… пішов собі.

…Я сіла, задумалася, бо ж то шість підніжок у верстаті. Не знаю, що робити. Та якось до мене заїхала та жінка із Залуча, в якої ми купили верстат, і пояснила. З того часу все як пішло, то пішло. Вже понад 30 років займаюся ткацтвом. Свій перший рушник, присвячений 180-літтю від дня народження Тараса Шевченка, виткала 1994 року. Їздила на виставки, брала активну участь у шкільних заходах… Продавала свої вироби, бо в 90-ті роки минулого століття почалося відродження України, а відповідно зріс попит на автентику, на все українське. Було за що і хату будувати, і на щодень не бракувало. Адже за радянських часів люди все попродавали чи повіддавали – і сорочки, і спідниці, і запаски, й опинки, й кептарі, і крайки, і намиста, і скатертини різні тощо. А як вернулася Україна – то вже було роботи! І для родини, і для чужих людей, і за кордон…

Дуже добре, що відродилися наші покутські весільні традиції – першого вечора молодих убирають у вінки, жінки латкають, а ходять просити на весілля в національному вбранні… Покутські кольори «чорноброві», а гуцульські – гарячі.

– Скажіть відверто, Катерино Іванівно, чи потрібне нині комусь Ваше ткацтво?

– Так, потрібне. Звісно, не так, як у давні часи, але, повторюся, потрібне. Зокрема, в школах до урочистостей і святкових заходів спонукають молодь і дітей чепуритися в національне вбрання. Торік було багато замовлень. Тож ткацтво сьогодні ще може мене прогодувати. Нитки для роботи використовую акрилові. Наприклад, на дві запаски потрібно ниток приблизно на 300 грн. А ще основа. Та й робота нелегка. То й виріб повинен цінитися відповідно. Мої роботи не базарного типу. Проте у Корничі ткацтвом вже, окрім мене, ніхто не займається. Люди не хочуть вчитися. У Коломиї щочетверга відбувається великий ярмарок вишивки – з усієї України з’їжджаються. Але перейдете рядами – і нічим не здивуєтеся. Бо все – машинна вишивка, китайська навала і т. ін. Проте люди купують. Бо хто не бачив справжню ткацьку роботу, той і не знає, як вона має виглядати. До свого 70-річчя я організовувала персональну виставку в коломийському музеї «Писанка». То лише моїх хатніх виробів було достатньо, а якби по родині зібрала – хіба в музеї «Гуцульщини і Покуття» помістилися б. Давні ремесла – то наш безцінний скарб, бо Україна – то не лише майдани, а й мова, культура, традиції.

…Ткацький верстат Катерини Романенчук – у світлиці, бо взимку в майстерні холодно. Вона як юнка застрибує на сидіння (а за день так треба зробити не менше сотні разів!) і починає нам відкривати таїнства давнього ткацького ремесла. Щонайперше наголошу, що художнє ткацтво – праця надважка. Потребує не лише майстерного володіння технікою, а й чималих фізичних зусиль майстра. У часі роботи майстриня постійно в русі, як мотовило, – то на стілець, то зі стільця, то руки працюють, то ноги… Доводиться до тисячі вузликів зав’язати для одного виробу. І так – скільки вистачає сили. Кожен майстер має свій смак і почерк. Але не кожен випромінює стільки світла й енергії, як Катерина Романенчук. Словом, не жінка, а вогонь.

Музей починається з хати

Краєзнавчий музей Корнича, яким завідує Катерина Романенчук уже багато років, здається, починається не з холодних непривітних приміщень Народного дому, а з теплої хати його берегині на вулиці Кобилянської. Десятки вишиваних чоловічих, жіночих, юначих і дитячих сорочок, рушники, верети, скатертини, кожухи, сукняні кептарі, шалінові спідниці, серветки і навіть краватки чи клапані (давня чоловіча зимова шапка) та ін. – справжнісінький покутський скарб зберігає майстриня у своїй господі. Все – власні роботи різних років. А найцінніше – дідова вишивана сорочка, якій не менше 120 років. Чому в господі? Як ми зрозуміли зі спілкування з майстринею, щонайперше через захланність деяких представників сільської інтелігенції минулих років, а також через неналежні умови зберігання експозицій в музеї – в непристосованому приміщенні, без опалення, в тісноті і т. ін. Та й загалом Народний дім у Корничі – функціонально потужний і візуально величний, але руки господаря до нього ще належно не приклалися. Є надія, що з утворенням ОТГ ситуація зміниться на краще.

Катерина РОМАНЕНЧУК, завідувачка Краєзнавчого музею села Корнича:

– Ще коли я була ученицею, в нашій школі працював учитель біології Роман Яворський, який спонукав дітей приносити до школи давні речі. Згодом він створив музей у Коломиї і покинув село. Продовжив його справу інший учитель – викладач історії Микола Богдан. Світла їм пам’ять. У школі бракувало приміщення, тож розмістили музей у Будинку культури. Якийсь час був занепад. Музей трохи «пороздягали». А що залишилося, зіпхали в одну кімнату. То я взялася за той музей і відновила його. Бо шкода, аби то все пропало. В музеї є багато взірців сакрального, декоративно-прикладного і ужиткового мистецтва, давніх ремесел і промислів, побуту, нумізматики, кераміки, є давній одяг, взуття, знаряддя праці, документи, світлини тощо. Тепер думаю, кому те згодом передати, аби не зникло.

…Але як передати майстерність ткацького мистецтва, ту життєву енергетику й світло, які випромінює ткаля своїми роботами? Має Катерина Іванівна двоє дітей – Любу й Оксану, троє онуків – Івана, Андрія і Катерину, а ще троє правнуків – Юрія, Івана і Марка. Своєю спадкоємицею в художньому ткацтві вбачає внучку Катерину, якій, до речі, в січні минає 30 років. То добрий знак – не зникне ремесло.

До теми: Марія Боєчко про поезію, жіночу долю та Божу любов