Автомайдан – об’єднання водіїв Майдану. Створений був у Києві, але з часом в кожному обласному центрі та більших містечках почали з'являтись осередки. В Коломиї Автомайдан теж був, однак хлопці не афішували свою роботу. Та й зараз героями себе не вважають, хоч і є за що. До шостої річниці Автомайдану журналісти «ДК» поспілкувалися з ініціатором створення коломийського осередку Михайлом Вовком.

- Михайле, розкажи, як і коли був заснований коломийський Автомайдан.

- Коломийський Автомайдан виник на базі автоклубу, а це - більше 50 авто. Ми самоорганізувалиcя наступного дня після того, як коломийському автобусу побили вікна так, що він не доїхав до Києва.

Ми були простими хлопцями: не отримували завдання, а просто вирішили допомогти. Феномен Майдану в тому, що всі були максимально підняті духом і намагались об'єднатися.

- Скільки осіб налічував наш Автомайдан?

- У піковий момент, коли ми мали по два виїзди на день, і в останні дні, коли вже був збройний конфлікт, четверо з нас залишилися на барикадах у Коломиї - був такий період, коли ми повністю блокували місто з усіх можливих в'їздів - нас було більше 70-ти.

Переважно їздило три автомобілі на один супровід, по чотири людини в авто. Зазвичай їздити доводилося день у день фактично без сну тощо. Ми розуміли, що від нас користь у Києві буде. Поставало питання ротації: хтось залишався там, патрулював із київським Автомайданом, хтось залишався конкретно на майдані, хтось супроводжував. Ми розуміли, що це теж треба робити. Стикалися з різними ситуаціями. Не щодня, але через 2-3 дні супроводу.

- Розкажи більше про супровід. Як це відбувалося?

- Ми перехоплювали, наприклад, підозрілі припарковані машини – навряд вони зупинилися кави попити в темному лісі на підйомі в безлюдному місці. Їздили в балаклавах, з раціями та заліпленими снігом номерами. Було байдуже, чи зупинить нас поліція – ми не зупинялися. Могли пожертвувати автомобілем контррозвідки, котрій уже потім виписували штрафи тощо, але автобус у жодному разі не мав зупинитися.

Наш автобус пробували пересікти, вклинитися між супроводом, зупинити, скинути. Через це страждали наші авто: близько шести разів ми діставали їх з обривів.

Перший автомобіль – контррозвідка. Він контролював, де може бути якась небезпека. Окрім того, два авта попереду та за автобусом, щоб в жодному разі ніхто не міг «вклинитися».

Згодом друзі з інших міст переймали супровід. З фонду нашого автоклубу ми частково відшкодували їм витрати на дорогу. Ми знали: якщо вивеземо автобус подалі за Тернопіль, тернопільський Автомайдан проведе їх на трасу – там уже спокійно.

- До речі, про фінансування. Чи допомагало місто?

- Протягом зими 2013 – 2014 постраждало близько п’яти наших автомобілів. Ми ніколи з цими проблемами не зверталися до штабу. Лиш  гірко було, що в Коломиї, де пів міста на Майдані, нам ламали транспорт.

Ми намагалися робити так, щоб наші авто не знали. Автобус зустрічали на кільці в Шепарівцях чи біля колиби «У вуйка Василя», чи ще далі – в Раківчику. Навіть координаційний штаб не знав ні марок машин супроводу, ні номерів. Знав тільки водій автобуса. Але якось дізнавалися, бачили наші машини, бо нас також «супроводжували».

Зрозуміло, що перші кілька разів ми їхали за свій рахунок. Мені важко було самостійно утримувати три машини, ну й у кожного з хлопців сім’ї – не можуть постійно платити за такі далекі поїздки. Тому прийняли рішення, що координаційний штаб нам компенсує частину коштів. Звісно, виділених грошей бракувало. Але в нас на той момент був свій фонд автоклубу. Цей фонд існував для підтримки один одного: відремонтувати авто тому, хто не має грошей, тощо.

Ми прийняли рішення повністю його витратити на потреби Автомайдану - доплачували за паливо тощо.

- Як ставилися на роботі до постійних виїздів? Звільненням за позицію не погрожували?

- На той момент я працював виконавчим директором «Лікарняної каси». Я пояснив усім своїм працівникам і партнерам, що моя позиція така й або з цим рахуватимуться, або я йду з роботи. І більшість моїх хлопців так зробили. Коли вони не могли відпроситися - відбувалася ротація. Але більшість членів Автомайдану – або приватні підприємці, або самодостатні люди, які могли собі дозволити відлучитися. Багато хто пішов з роботи.

- Розкажи один з найнебезпечніших моментів для коломийського Автомайдану.

- Наступного дня після того, як розбили наш автобус, на тому ж місці стояв підозрілий автомобіль. Його взяла на себе машина контррозвідки. Ми під’їхали, підійшли до хлопців, привітались і побачили декілька великих камінців у них у руках. Спитали, чому вони стоять там. Сказали, що курять. Далі діалог виглядав наступним чином: «А часто ви курите з камінням в руках? Чули, що людям вікна розбивають? – Ні, не чули. – А ви хочете звідси поїхати чи залишитися на триваліший термін? – Ну чого ви починаєте...» А тут уже під’їжджає наш автобус і дві машини. Вони проїхали, а ми провели профілактичну бесіду.

Найбільший подив був у тому, що чітко зрозуміло, що то були наші люди. По акценту було очевидно.

- Чи було щось ще, що обурило тебе за три місяці революції?

- Мене дивувало, що нам тут, у Коломиї, пробивали колеса, били вікна нашим автомобілям супроводу. Ми якийсь час не знали, кому можна довіряти. Ми боялися не за своє життя чи техніку, а того, що в якийсь момент не зможемо виїхати.

Другий момент, за який мені було гірко – кожен хотів назвати себе героєм. Був у Києві пів раза – герой Майдану. Є дійсно багато тих, хто стояв у перших лавах, але є багато й псевдогероїв.

З іншого боку, я пишаюся, що навіть коли хтось не міг з тих чи інших обставин поїхати з наших хлопців, але мав машину, ми могли взяти це авто для супроводу. Ми максимально жертвували технікою для всіх цих речей. Майдан для мене – це революція свідомості: коли ти стоїш пліч-о-пліч із київськими, донецькими хлопцями тощо, але при цьому почуваєшся у безпеці.

Юлія МАРЦІНОВСЬКА