"У вересні 1943 року вийшла постанова уряду УРСР про створення Українського народного хору, потім він став хором імені Верьовки. Почувши таку радісну звістку, я більше не міг втриматися в утробі своєї мами й уже в листопаді того ж року з’явився на світ. Очевидно, знав, що буду хоровим диригентом...".
Так з гумором почав розповідь про себе керівник славного коломийського чоловічого хору медичних працівників "Жайвір" Михайло Гринюк. Цього року всі важливі для пана Гринюка дати складаються напів’ювілейно: самому маестро – 75 років, хоровому колективові – 65 років, керує він ним 45 років.
Михайло Гринюк свого часу обирався депутатом міської ради першого демократичного скликання, очолював депутатську комісію з питань культури. За плідну діяльність у якості керівника чоловічої хорової капели медпрацівників нагороджений численними грамотами й подяками; відзначений медаллю товариства "Просвіта" "Будівничий України", медалями "За заслуги перед Коломийщиною" та "За заслуги перед Прикарпаттям". Відділ культури РДА висунув цього невтомного культурного подвижника на звання "Заслужений працівник культури України".
І як би Михайло Гринюк не ухилявся від серйозної бесіди про свій творчий шлях, "припертий до стінки" неминучістю автобіографічних одкровень, вимушений був здатися. Отож розгортаємо сторінки життя нашого співбесідника.
Для тих, хто перше речення цього нарису прочитав неуважно, нагадаємо: народився Михайло Гринюк 1943 року в селі Яківка на Тлумаччині. Хлопець мав непереборну тягу до музики. У школі грав на гармошці (баян на той час був задорогою розкішшю, як для селянського хлопчини). Вчився в Коломийському педучилищі на музичному відділенні. Згадує, що тоді, на початку 60-х років, педучилище разом з подвір’ям нагадувало бджолиний вулик, – біля кожного дерева хтось з учнів затято вправлявся в грі на якомусь інструменті, бо всім бажаючим було замало місця в корпусі.
Після закінчення педучилища отримав направлення на роботу до школи в Черкаській області. Там хлопця огорнули такою увагою й повагою, до якої він не був готовий. (Що то – широка душа козацьких нащадків!). Одразу й помешкання дали, як тепер кажуть, без обговорень. Але цінного працівника таки не вдалося забронювати від армії. Служив у Харкові, відтак – у Львівському ПрикВО. Які функції лише не виконував вояк – і кіномеханіка, і поштаря, і радіозв’язківця, та найохочіше – керівника художньої самодіяльності військової частини. Організував там навіть мішаний хор.
Після армії вчився в Дрогобицькому педінституті на хорового диригента. З добрими професійними навиками приїхав до Коломиї, влаштувався на роботу в рідне педучилище вчителем баяну й хорового диригування. Співав у хорі працівників освіти, яким керував блискучий диригент з шляхетною зовнішністю й такими ж манерами Степан Ярмусь.
У 1973 році відкрилася вакансія художнього керівника хору медиків, і Михайла Гринюка затвердили на цю посаду. А слід відзначити, що на той час брати участь у хорі медиків вважалося престижем. Бажаючих було предостатньо. Диригент ретельно прослуховував усіх охочих і робив відбір. Щастило не кожному, позаяк, окрім бажання, ще треба було мати музичний слух і голос. Головний лікар району Іван Токар усіляко сприяв розвиткові хорової капели, ходив на всі репетиції, прагнув бути учасником хору, пробував, але йому важко давалося утримування голосової партії.
– Напередодні Незалежності, коли "вже не карали, але ще не дозволяли", ватага наших хористів кількістю зо двадцять чоловіків на Різдвяні свята вибралася на колядування, – весело згадує пан Гринюк. – Спереду несемо синьо-жовтий прапор і ходимо з колядою по людських оселях. За нами демонстративно їхало міліцейське авто. Ясно, такий вияв "уваги" дещо сковував колядників. Лиш зайдемо до хати, господарі лиш наважаться нас пригостити, а перед фірткою – міліція. То вже нас і не вгощають, мовчки розводять руками... Так ми "насухо" й відколядували.
Комусь може здатися перекосом, що в цьому нарисі ми більше уваги приділяємо хорові, аніж його керівникові. Але тут нема нічого дивного, – Михайло Гринюк здійснився як маестро тільки через головне своє дітище – хорову капелу – квінтесенцію усіх своїх 45-річних зусиль і таланту керівника й музиканта. На нинішній день хор переспівав добрих півтори сотні пісень (на рахуючи обов’язкового партійного репертуару в махрові радянські часи). Через колектив пройшло не менше 200 учасників, це вже три покоління. Живий "феномен" капели – 94-літній її учасник Володимир Кейван, який співає в хорі від самого початку його створення – від 1953 року; ветеран капели і 88-літній Микола Микитюк.
Капелі під силу хорові твори європейської класики. Та найорганічніше лунають у її виконанні козацькі та стрілецькі пісні, а також повстанські, яких створено менше.
– Часи зараз ніяк не сприятливі для аматорського мистецтва, – з прикрістю констатує Михайло Гринюк. – Пошуки засобів для виживання відсувають на задній план культурні потреби чоловіка. Капелі бракує свіжих сил. Однак, як у народі кажуть, "усе так не буде". А народ помиляється рідко. Оптимісти на кшталт Михайла Гринюка також не помиляються.
АВТОР: Іван ДЖИНДЖУРА
ФОТО: Андрій КАНЯ
