Художник, віолончеліст, токар, педагог - прикарпатський майстер портрета і пейзажу Ярема Проців оволодів усіма навичками цих професій у певні періоди свого життя. Однак фотографія супроводжує його з дитинства. Митець розповів Суспільному Карпати, хто та що надихає його у творчості.

- Як ви прийшли до фотографії?

Це було давно, ще в дитинстві. Першого вересня, коли я йшов до школи, хресний тато подарував мені фотоапарат. Я його розібрав, бо було цікаво, що там робиться, але зібрати вже не міг. Батьки сварили, але хресний сказав, що купить ще один. Ось так, із шести років, почав фотографувати.

Взагалі за спеціальністю я - музикант. Закінчив музичне училище в Івано-Франківську, довгий час працював у філармонії, пізніше - в музичній школі, але ніколи не полишав фотографії. Камера завжди була поруч зі мною.

- У якому жанрі почали фотографувати?

У своїй основі я - портретист. Цей жанр завжди любив найбільше. Адже завдання фотографії не лише передати зовнішнє, а й відкрити внутрішній стан персонажа. Напевне, це і є мій стержень.

Згодом знайомі почали казати: "Яремо, ти зациклився лише на портреті". І тоді я вирішив спробувати себе в жанрі пейзажу. Фотографую краєвиди близько восьми років. Мене це так захопило, так затягнуло, і тоді я відчув весь кайф цього жанру. Для мене це - як портрет людини, тому що має свій дух, характер, свої тонкощі, навіть анатомію. Зараз отримую масу задоволення.

- Скільки часу потрібно, щоб зробити конкретну світлину, адже погодні умови не завжди сприятливі?

Якщо ти справді пейзажист – це не "прийшов, побачив, сфотографував". Буває не те світло, не так падають тіні. Тоді дивлюся на годинник і визначаю, коли буде "правильне" сонце. Якщо погода не сприяє – не засмучуюся. Завжди повертаюся на місце наступного дня. Є пейзажисти, які можуть чекати день, два, три. Сидить і чекає потрібну погоду.

Я фотографую більше місцевість, де живу. Прокидаюся ранесенько, іноді навіть дружина допомагає: "Яремо! Просинайся! Тумани, тумани". Тоді швидко збираюся і вирушаю на пошуки вдалого кадру.

- Багато світлин створено саме під час сходу та заходу сонця. Чому?

Для мене це як початок та закінчення.

- Що має побачити глядач у ваших фотографіях?

Художник малює, насамперед, для себе. Так само і я. А глядач нехай розуміє так, як він вміє, бачить та сприймає мене.

- Чи є у вас улюблене фото?

Немає такого, щоб одне єдине і кохане. Це мої діти, і всіх люблю. Звичайно, завжди віддаєш перевагу якомусь твору. Здебільшого це ті, в які вклав душу та досить багато часу.

- Ви говорили, що іноді потрібно декілька днів, щоб відзняти певну світлину. Чи є у вас спонтанні фото?

Це було близько півночі. Заметіль, вітер, обліплював сніг. Та світлина відзнята біля коломийської ратуші, але із двору. Я зайшов, побачив той кадр, але в мене був тільки мобільний телефон, тому я побіг додому за фотоапаратом і повернувся на місце. Ось це було спонтанно. Є такі, до яких не готуюся, але вони самі приходять, а інколи треба шукати, ходити ночі. Як понесе тебе, вже не можеш зупинитися.

- Чому саме місцевість Коломиї?

Уся робота з пейзажем почалася з місцевого озера. Я близько жив, і потягнуло саме туди. Фотографую озеро вже біля восьми років. Як тільки є погода, я фотоапарат - в руки і біжу ловити кадр. Через день я ходив фотографувати. Озеро, правда, штучне, але дуже живе. Тут лебеді, качки, жаби квакають. Завжди намагався ходити, коли менше людей, або ж їх взагалі немає. Також важливим є світло, яке не зробиш у фотостудії. Якраз це розказує про душу, про чесність природи.

- Що вас надихає на створення світлин?

Творча людина, якій "залізла якась голка", вже не може перестати робити свою справу. Я фотографую для себе, для душі. Навіть якщо це нікому не потрібно. Пейзаж - це живий організм, який сам мене кличе.

Інколи є моменти кризи, які затягуються надовго. Нічого не хочеться робити. А потім якась блискавка в голову - і пішло, пішло, і вже не можеш зупинитися.

- Які професійні риси повинен мати фотохудожник?

По-перше, любов до того, що робиш, по-друге, віра в це, бажання, харизма та терпіння. Найтяжче дається терпіння. Щоб досягти того, до чого прагнеш, потрібно докласти немало зусиль. Багато людей на пів дорозі втрачають силу і залишають справу.

- Яка ваша омріяна світлина?

У будь-якої творчої людини - це надія на те, що зробиш ще краще. Поняття "краще" дуже відносне для глядача, але сам автор відчує.

- До чого ж ви прагнете?

Дуже складне питання. Фотографія – це тільки засіб, який допомагає. Це коник, на якому сиджу. Він мене тягне. Я його люблю, і він мене любить, і ми тішимося обоє.

Авторка: Вікторія Козар