По можливості допомагати усім, хто потребує – життєве кредо жителя села Нижній Березів Василя Вітковіцького. Чоловік ріс сиротою, тож не з чуток йому відомо, як важко, коли немає батьківської підтримки і вчасної поради. Проходячи повз негоди й радості, все ж зміг виховати двох синів. Зараз вони проживають у Канаді і є основною підтримкою для пана Василя. «Я щодня уважно слідкував за перебігом подій на Майдані під час Революції Гідності і продовжую відслідковувати ситуацію у зоні АТО, - каже Василь Вітковіцький. – Дивлячись на зруйновані долі молодих українських патріотів і їхніх сімей, хотів їм допомогти, але не мав чим. Потів вирішив, що потрібно давати потребуючим те, що є, нехай то не великі суми грошей, але все ж…» Гроші, які пересилають сини з Канади, він віддає пораненим бійцям АТО та жінкам, чоловіки яких загинули на Сході. Не довіряючи фондам та організаціям, які збирають кошти для бійців, він їздить по селах, відшукує військових і особисто в руки передає заощаджені гроші. «Жертвую те, що маю, - розповідає Василь Вітковіцький. – Першою допомогою були 1020 канадських доларів, які допомогли зібрати сини. Вони інколи просять допомоги серед тамтешнього населення і відрадно, що там проживають небайдужі люди. Допомагаю тим сім’ям, у кого сини стали інвалідами унаслідок АТО, хто поранений або ж вкрай потребують фінансової підтримки, залишившись без чоловіка-військового». Допомагаючи бійцям на Косівщині, вирішив підкласти плече бійцям й з інших районів. Тож поїхав до Коломийщини й Тлумаччини. Переважно шукає бійців, які потребують допомоги по оголошеннях, але сліпо їм не довіряю. Сам їде до оселі військових і знайомиться з ситуацією, мовляв, боїться стати жертвою шахраїв, які, збираючи кошти начебто бійцям, забирають їх собі. «Чому допомагаю? Тому що сам ріс сиротою і знаю, як це бути безпорадному, не мати у кого попросити підтримки, - каже пан Василь. – До прикладу, як не допомогти жінкам, чоловіки яких загинули на фронті. Одна не має ні копійки, щоб встановити пам’ятник загиблому, друга залишилась одна з восьмимісячною дитиною, а третя ледь зводить кінці з кінцями, самотужки виховуючи шестирічного чада. От як можна залишатися байдужим? Звісно, потрібно їм допомогти. Я теж не маю багато грошей, але, вважаю, якщо я трохи пожертвую, інший віддасть якусь частину заробленого і ще таких буде десять благодійників, то ми вже зможемо цілковито допомогти нужденним». Василь Вітковіцький бажає, аби кожен, хто має можливості допомагати, щоб робили це, провідуючи поранених бійців АТО у лікарні, удома чи навіть поїхавши до них у інші райони. «Відстань і витрачений час не є важливими, передовсім – життя наших захисників і забезпечення їхніх сімей», - підводячи підсумок, зазначив благодійник. Олена Козаченко для ФІРТКИ