Сьогодні важко уявити будь-який журналістський текст без візуальної складової. Найчастіше виражальними засобами у журналістиці стають саме фотографії. Тому дуже важливо для сучасних засобів масової інформації мати штатних фотокореспондентів, які б робили доброякісний фотоконтент. Нині це робити легко. І камери доступні, і плівок не потрібно, і надіслати фото можна одним кліком комп’ютерної мишки. Колись все було не так. А як саме – нам розповів знаний прикарпатський фотожурналіст Іван Підлисецький.
"Червоний прапор" виходив чотири рази на тиждень. Писати не було проблемою, кореспондентів було багато. А от фотокором був тільки я один. 21 колгосп, 27 промислових підприємств. І спробуй розірватися", – цими словами розпочав нашу розмову пан Іван.
Йому вже 80 років. Камери до рук не брав понад 10 років, але досі пам’ятає, з якою витримкою у Незвиську на горі, над кручею й лісами, фотографував Бориса Геращенка (тодішній директор лісокомбінату). Він був асом у своїй справі. Його роботи друкували як місцеві засоби масової інформації минулого століття, так і всеукраїнські.
Напередодні професійного свята журналісти "Дзеркала краю" відвідали пана Івана й поговорили про його робочу рутину, фотоапарати минулого, улюблені жанри фотожурналістики, послухали безліч цікавезних історій із життя фотокореспондента, ну і, звичайно ж, переглянули фотороботи Івана Підлисецького.
– Пане Іване, розкажіть спочатку, чи в дитинстві хотіли були журналістом?
– Якщо чесно, то ні. Мама купила фотоапарат "Любитель", мені сподобалося, подумав і вирішив, що хочу вчитися. Закінчив навчання на кінооператора у Львові, тоді й почав працювали де лише міг.
Але у пресу я не потратив відразу. Спочатку працював завідувачем радіовузла. На той час уже знімав кінокамерою. І на День преси зняв сюжет для чернівецького телебачення про редакцію "Червоного прапора". Дуже я тоді переживав, щоб плівка була доброякісна, щоб мені все вдалося. Я все зробив, надіслав у Чернівці. Жодного кадру не вирізали, хоча інколи бувало, що щось забирали.
Після того приходить редактор "Червоного прапора" Королюк Микола Лук’янович, разом з ним відповідальний секретар Василець Олексій Федорович. І пропонують мені роботу в "Червоному прапорі". Я не міг дати відповіді відразу, тому подумав, порадився і, зрештою, погодився. Але мені треба було перейти з кінокамери на фото. На телебаченні треба сюжет робити від початку до кульмінаційної точки, а фотокореспондент повинен зафіксувати тільки кульмінацію.
– Скільки часу там пропрацювали?
– Із 72-го року до 91-го. У "Червоному прапорі" працювати було цікаво. Але я мотався, як білка в колесі. Але тоді було багато заборон. Цензура була дуже велика.
– А про що тоді забороняли писати та що не дозволяли фотографувати?
– Багато чого. Наприклад, вербізький міст. Я навіть не знав, що він має стратегічне значення, бо звідси йде траса на Косів, на Верховину. Також дев’ятиповерхові будинки не можна було знімати, вулиці стратегічного значення. У Коломиї було дев’ять військових частин. До речі, про військових ні слова не можна було писати, ба більше – їх фотографувати. Не дозволяли робити фотографії з дахів будинків. Одного разу я виліз на верх одного з будинків, хотів сфотографувати, наприклад, Першотравневу (тепер вул. Бандери. – Ред.), а не можна було, бо якщо потім візьмуть газету й подивляться, якими дорогами можна куди їхати. Щоб сфотографувати людину в колгоспі, на заводі чи підприємстві, треба було взяти дозвіл секретаря партійної організації або директора заводу.
Був у мене такий цікавий випадок. Була повінь. Я зняв просто першокласний сюжет біля вербізького мосту. До речі, мене спочатку навіть не хотіли туди впустити, але там був колишній перший секретар міськкому, він дав дозвіл. Сюжет вийшов на п’ять хвилин. Хоча обмежували всіх у трьох хвилинах, але мені інколи робили виняток і давали більше ефірного часу. Але це було секретно, тому сюжет не пішов в ефір. А шкода, бо гарно вийшло. Мені самому сподобалось.
– За роботу заплатили?
– Ні! Ні копійки.
– Як тоді вдавалося журналістам працювати, якщо багато чого просто забороняли робити? На які теми писали?
– Насправді писати було про що. Тем було таких, що навіть було з чого вибирати. Не те що тепер. Підприємств обмаль, з чого вибирати? А тоді їдь куди хочеш. Чотири рази на тиждень виходила газета. А я єдиний штатний фотожурналіст. Ну було ще кілька позаштатних, але вони б не поїхали у Струпків чи на День урожаю десь в районі. З цікавих тем, наприклад, Петро Книшук приїхав з Америки і привіз звідти породу корів, які давали багато молока. І чому б не зробити такий фоторепортаж. Також я робив і фотонариси. Їздив до Брестської фортеці. Коли повернувся, то взяв для цього матеріалу цілу сторінку.
–У яких жанрах фотожурналістики любили найбільше працювати?
– Найкраще мені вдавалося знімати спорт. От, наприклад, мотогонки в Коломиї. Пейзажі теж любив.
Але інколи у спорті через свою цікавість я страждав. У Коломиї на мотодромі є горб-трамплін. А я хотів знизу сфотографувати мотоцикліста. Але щоб потім не думали, що я десь відретушував, то ввів у кадр ще й дерева. І коли він стрибав, то вийшов вище них. Але мотоцикліст не знав, що я знизу фотографую. На щастя, я встиг відхилитися.
– На яку камеру фотографували?
– Спочатку був "Любитель", починав я саме з нього ще до роботи в редакції. Потім купив собі дзеркальну камеру "Старт", пізніше докупив ще ширококутний об’єктив "Мир". "Смена" – ще одна гарна камера. Хоч проста, але делікатна дуже. Колись робота відбувалась так: спочатку фотографував, клеїв плівку. Приїхав зі зйомок – треба відразу проявляти. Після цього закріпити, висушити. Наступний етап – друк. Потім треба вибрати ракурси. І аж в кінці ретушувати.
– А як колись відбувалось ретушування? Тепер це дуже легко зробити з допомогою комп’ютера. Коли ви працювали, підозрюю, що його ще не було в редакціях.
– З допомогою скальпеля та різних видів олівців (твердих, м’яких). Брови, наприклад, підтягував. Була у мене одна така ситуація, коли приїхав у колгосп. Треба було сфотографувати там тваринницю, а у тої жінки три зуби в роті. Ну і вона не хоче фотографуватись. Я їй кажу, що все дорисую, вона – далі ні. А я був дуже впертим, завжди всього добивався. Словом, дала вона згоду. Я зробив кілька кадрів. У неї був рот відкритий, було видно зуби. І я на рівні з ними скальпелем намалював їй цілий рот зубів. Фотографія пішла на першу сторінку. Наступного дня до мене в кабінет зайшли якісь люди. Як з’ясувалось, то були її син і дочка. Вони прийшли й сказали, що хочуть замовити портрет. Фотографія просто прекрасна вийшла. Через деякий час я дивлюся під свій стіл, а там торбина. У ній пляшка горілки та ковбаса. Це вони залишили. Добре, що з керівництва ніхто не бачив, бо відразу звільнили б.
– Чи багато міст доводилося відвідати під час роботи?
– Журналістика – це суцільні роз’їзди. Був я і на Кавказі, і Прибалтику відвідував. Естонію, Латвію, Литву об’їздив упоперек і вздовж. В Україні теж побував у багатьох містах. І це все по роботі. Мої фото друкували "Правда", "Прикарпатська правда", "Літературна Україна", журнал "Україна". Я там на фрілансі був. Треба було ще якось підзаробляти. Крутився, як міг. Пам’ятаю, як їхав до Франківська, щоб на літак передати фотографії на Київ.
– Чи були у вас публікації, після друку яких виникав скандал?
– Скажу вам чесно, критики було у мене дуже мало. То тільки у "Червоному прапорі" мені постійно казали, це неправильно, а це недобре. Але скажіть мені, що літпрацівник міг розуміти у фотографії? У мене ж освіта кінооператорська. Тому якщо вони не хотіли публікувати, то я фотографію у "Прикарпатську правду", або у "Правду", або у Київ. Потім через два-три дні, коли надрукують, я їм приносив газету, показував.
– Працювали з кольоровими фотографіями чи тільки з чорно-білими?
– Першу кольорову фотографію я зробив у Коломиї. На сусідній вулиці така Марічка жила. Я знав, що біля Надвірної є приручений олень. Я їй запропонував, вона відразу ж погодилась. Ми поїхали туди моїм мотоциклом. Дістав я чеську кольорову плівку, зняв її середнім планом. Фотографія була гарна. Після цього у мене було багато замовлень, та я вже не мав змоги дістати чеської плівки.
– Чого, на вашу думку, не вистачає сьогоднішнім журналістам?
– Тяжко відповісти. Тепер є такі професіонали, що можна тільки позаздрити, але й за моїх часів були такі. Щоб бути хорошим журналістом, мало бажання, потрібен хист до того діла.
Але тепер працювати фотокором стало легше. Прийшов зі зйомки, вибрав фото – і готово. А колись… Ще й до того всього плівки були дефіцитними. Недефіцитними були тільки низькочутливі, я фотографував у більшості випадків на високочутливі. І був результат гарний. Я спалах ніколи не брав у руки. Навіть вночі фотографував. Я завжди намагався робити доброякісні кадри. Любив думати над композицією фотографії. Хотів щось оригінальне і цікаве додати, але не завжди у редакції це схвалювали.
Пригадую, як одного разу мені треба було сфотографувати тракториста. Ми приїхали на поле, а чоловіка не було. Поїхав на обід. Ну ми до нього додому. Я собі подумав, що навіщо його фотографувати за кермом, захотів на копиці сіна зробити кадр. Редакторці, яка була тоді зі мною, не сподобалась ця ідея. Тоді ми з нею сильно посварилися на тому полі.
Або ще одна ситуація. Поїхали ми до Сопова сфотографувати двох сестер, які тримали спільну корову. Було нас з редакції кілька. Провів нас до тих жінок сільський голова. Я собі подумав, що було б цікаво їх сфотографувати, коли одна доїть корову, а інша збоку п’є з горнятка молоко. А вони не хочуть фотографуватися і все. Редакторка кричить, всі нервуються, а я наказав їм геть піти, і самому мені таки вдалось їх вмовити. Потім питаюся: "Чому ви не хотіли з самого початку?" А сестри відповідають: щоб корову не наврочили, бо у них уже таке було. То вже їхня третя корова.
АВТОРИ: Ярина БАЛАБАНИК, Анна ТОМЧУК
ФОТО: Ярослав ВАРЦАБ'ЮК