Найстарша мешканка Печеніжина (напевно, й цілої Коломийщини) 102-річна Пелагія Козьменко перекреслює всі прийняті норми довгожительства. Зізнаюся щиро: коли їхали у гості до довгожительки, сподівалися побачити кволу й малорухливу жінку. Цікавість розпалилася, коли син жінки, пан Любомир, сказав: «Мама чується цілком добре, ще навіть порається на городі...».
Коли ми під'їхали до хвіртки, то побачили, як літня жінка підв’язує перед хатою великий кущ розкішно-білих жасминів. Не повірили своїм очам й одразу зазнимкували. А потім хазяйка запросила нас до хати.
Чого ж ця бадьора жінка, як було сказано на початку, перекреслює прийняті норми довгожительства? Ну самі посудіть. Визнає, що міцним здоров'ям ніколи не відзначалася. Слабувала в молодості. Мала проблеми з легенями, з серцем, зі шлунком, з нирками. Словом, зверталася до докторів не так уже й рідко. І по лікарнях доводилося полежати, і ліків понаприйматися. А на схилі літ став дошкуляти тиск.
Якби поруч не сидів її син і не підтверджував кожне мамине слово, можна було б подумати, що старенька нас розігрує, вигадуючи про свої болячки. Та як же з тими болячками можна мати такий живчик у мерехтливих очах, такого здорового кольору шкіру на обличчі? Як можна у її віці жити самій і давати лад у господарстві?
Намагаючись відшукати хоч якийсь секрет довгожительки, запитую в пана Любомира про її характер. Адже довго живуть переважно люди, які нічим глибоко не переймаються, на молодіжному слензі – «пофігісти». Де там! Мама завжди була непосидючою, переживала й нервувалася з різних причин, як і більшість нормальних людей. Може серед предків були довгожителі? Ні. Отже, відпадає навіть генетична теорія... Провокативні питання вичерпалися, розводжу безнадійно руками, готуємося слухати.
Народилася Пелагія у травні 1914 року, – ровесниця Першої світової війни. Жили удвох з мамою. Закінчила в Печеніжині польську семирічку. Української на той час тут не було. Змалечку навчилася працювати зі швейною машинкою та плести. «Мої светри поляки брали на виставку в Краків», – згадує не без гордощів. А ще дівчина мала схильність до медицини. То Печеніжинська польська управа направила її на навчання до Львівського медучилища. Вчилася там на акушерку. Але не довчилася, бо заслабла й змушена була повернутися додому без диплома.
У воєнній круговерті
Перша світова бойня дівчинці не встигла нашкодити. Зате нашкодила друга. 1944 рік. Чоловіка Пелагії забрали на війну і він пропав безвісти. Німці відступали з Печеніжина. Фронт проходив зовсім поруч. У вакханалії безумства й насильства місцеві мешканці вже перестали розуміти, де німці, де мадяри, а де совіти. Враз над селищем загуділи мотори літаків. Посипалися бомби. Люди малими групами кинулися в різні боки. «Ми з двоюрідним братом побігли з якоюсь групою під гору, захопивши з собою корівчину, – згадує жінка. – Десь зовсім поруч падає бомба. Чотирьох з групи забито на місці. Нашу корову розсікло наполовину. Я втратила свідомість – осколки потрапили в голову й руку. Мені перев'язав хтось рани. Відправили мене на возі до Коломийського шпиталю. А я мала грубі коси, то люди відтак казали, що по тих косах цебеніла на землю кров до самої Коломиї. У шпиталі дохтори оглянули рани. Сказали, що руку будемо відтинати. А там висів образок ще з польських, видно, часів. То я так щиро молилася до нього: Ісусе, порятуй мені руку, бо що я без руки!..»
Руку вдалося врятувати, але жінка на все життя залишилася напів-інвалідом. Звичайно, тяжку роботу виконувати не могла. Проте шиття не покинула, і тим була потрібна різним владам і різним людям.
18 років Пелагія з сином тинялася по різних кутках, бо хату забрала війна. («Любчик маленький, а я заслабла на легені...»). Шила рукавиці й ремонтувала одяг бандерівцям. То – окрема доволі болісна сторінка в пам'яті. «Приходив до мене нишком посильний від хлопців з лісу місцевий мешканець Масалик Петро (він і дотепер живе), стукав у двері умовленим знаком, я відчиняла і приймала від хлопців замовлення та відсилала готову одежу. Хтось із місцевих мене виказав. Прийшли енкаведисти, то так мене товкли, що я тратила притомність. Але не призналася. Відправили до Коломийського НКВС. А там був їхнім начальником такий собі Чернявський. Його дружина дізналася, що я кравчиня, і робила мені замовлення. Вона мене й урятувала...».
Найкращі ліки – Бог і природа
Так повчає 102-літня Пелагія Козьменко. Мовить: «Молитва желізо ломить». А що частенько має проблеми з травленням, то призвичаїлася відварювати різні трави: подорожник, ромашку, спориш, звіробій, шипшину. Дуже любить лимон. Харчується усім, жодної дієти не знає. М'ясо їсть, однак небагато. Перевагу надає молочним стравам. Коли дошкуляє гастрит, п'є білки з курячого яйця натще, днів з десять. Усе життя милувалася квітами, їх культивувала й вирощувала. Якийсь час продавала квіти у Коломиї на ринку й з того жила. Син каже: «Можете так і написати, що мама по житті йшла з квітами. Видно, вони додають їй настрою і сили. А гарний настрій – запорука здоров'я і довголіття».
Тішиться жінка внуками й правнуками. На їхні дні народження може перехилити й чарчину міцної домашньої самогонки. «Як будете знати в усьому міру, то вам нічо не зашкодить, а самогонка ще й дригу додасть», – переконує. Мусили скуштувати. Дригу не дістали, але зір став яснішим і думки якось упорядкувалися.
Додому ми поверталися з гарним настроєм, хоч і трохи розчаровані, бо секрету довголіття наша героїня так ніякого й не запатентувала. У чому ж криється хоча б якесь правило? А у тому криється правило, що жодного правила нема. Робіть висновки самі.
Андрій МАЛАЩУК