Вадима Свириденка призвали на війну 4 серпня 2014-го. Він служив у лавах 128-ї бригади медиком. 2 вересня його бригада увійшла до Щастя на Луганщині. Потім їх перевели під Дебальцеве, пише "Новое время". У лютому 2015-го бригада потрапила в те найстрашніше оточення під Дебальцеве, що стало однією з найгарячіших фаз війни. Свириденко був у числі тих, хто вирушив на допомогу товаришам на інший блокпост. Неподалік маршруту групи танковий снаряд розірвався, і він був поранений в руку та ногу. Колега, інший військовий медик Олександр Данилюк, надав Свириденку першу допомогу, і в той же вечір, 16 лютого, надійшов наказ вивести всіх поранених в Артемівськ. Про жахи, які чекали на колону з пораненими, і про те, як склалася доля цієї дивної людини, розповідає він сам. «Ми виїхали. Йшло два БТРи, Урал, КамАЗ, я перебував всередині Уралу з командиром, який теж був поранений, Денис Чабанчук. По дорозі нашу колону розбили. Наш БТР наїхав на міну – вона розірвалася прямо піді мною. Хвилин за двадцять сіли в Урал, він знову наїхав на міну», - згадує Свириденко. У дні виходу українського угруповання з Дебальцевого було надзвичайно морозно. З усіх поранених, які вижили після розривів, вижив він один. На морозі провів чотири доби, поки вранці 20 лютого його не знайшла розвідка так званої ДНР. Обмотаного бинтами Свириденка взяли в полон, але ввечері того самого дня відпустили як дуже важкого і практично безнадійного. Потім його передали українцям. Далі – дві доби в лікарні імені Мечникова в Дніпрі, після цього – опіковий центр у Києві. Саме там лікарі сказали йому, що руки і ноги зберегти неможливо – четверо діб на морозі зробили свою справу, обмороження було надто сильним. «Досі пам'ятаю, як доктор сказала: «Не бійся, будеш ходити, у тебе будуть найкращі протези». Заспокоювали, як могли», - згадує Свириденко. Реабілітація по-українськи До 12 серпня я перебував в опіковому, проходив лікування, протезування, потім була реабілітація. Мала вигляд вона приблизно такий: прийшов афганець, який теж свого часу втратив ногу, і сказав: «Давай я тебе буду вчити ходити». Він мене вчив спочатку вставати з ліжка. Потім вже ходили. Спочатку коридорами, потім – всіма гірками, льохами, сходовими клітками. Були і тренери, той же доктор Назаренко в опіковому центрі, у нього один борець. Прийшов до мене одного разу: «Хочеш тренуватися? Фізкультуру робити.» Кажу, звичайно, хочу. Принесли мені такий масажний стіл, на ньому мене спочатку на гумках піднімали, потім, з часом, я став зміцнюватися. Потім приносили мені спеціальні гантелі, які кріпляться липучками. Спочатку кілограмові, потім трикілограмові, я посилював навантаження. Привезли з Австрії велотренажер. Так, потихеньку, я ставав на ноги. Тоді практично все літо я проходив навколо опікового. Тренування нелегкі, натирав ноги, потім три дні не міг встати. Людина, яка мене піднімала, постійно зупиняла. В один момент він поїхав відпочивати, сказав, що зі мною буде інший хлопець. Давав йому вказівки: «Ти дивись, щоб він не ходив». А там такі довгі коридори, і він каже: «не більше 10 коридорів». Я кажу: добре. І проходив 40 цих коридорів. У мене було велике бажання встати і ходити. Був адреналін, був стимул – дружина вагітна, хотілося не бути тягарем для сім'ї. [button color="" size="" type="outlined" target="" link=""]«Не більше 10 коридорів». Я кажу, добре. І проходив 40 цих коридорів[/button] В цілому в Україні реабілітація зводиться до рівня санаторно-оздоровчого лікування. Насправді ж вона починається ще у госпітальному ліжку. Реабілітолог має прийти і подивитися, що поранений може зробити, а що не може. Це зменшує ймовірність суїциду й депресії. До мене приходила жінка-фізіотерапевт, робила масаж – вона все віддавала, але це не реабілітація. Нам в Україні і технічних можливостей не вистачає, і самих реабілітологів. У нас в принципі немає такої професії – реабілітолог. Є фізіотерапевти. Зараз вони пройшли якісь курси підвищення кваліфікації. Хоча я думаю, що десь у СБУ є реабілітологи, просто це закритий заклад. Поки я був в Америці, туди приїжджали люди з України, щоб подивитися, як це повинно бути. Але ж людина, яка пробула в Америці тиждень або два, не може навчитися тому, що інші вчать роками. У Штатах цьому вчать більше двох років, за це платять 120 тис. доларів. Реабілітація по-американськи 12 серпня я полетів до Америки. На той момент був більш-менш підготовлений. Заходив в літак, виходив, сам рухався. Нас на лікування взяв Пентагон. Забирали нас військовим транспортом. Лікування, проживання, харчування – все входило у вартість програми. Там, на місці, над нами взяли шефство волонтери. Не було таких вихідних, щоб ми кудись не їхали. В Америці все було серйозно. І протези серйозніші, і реабілітація вже повна: психологічна, фізична, адаптація до життя. Вони вчать всьому. Країна, яка вміє піднімати своїх бійців. [button color="" size="" type="outlined" target="" link=""]Руку піднімаю і так роблю: «Вжжж». Ноги, кажу, такі ж. Показувати?[/button] В Америці були і тренажерний зал, і басейн, і на біговій доріжці я бігав. Бігові доріжки там теж особливі. Спочатку надягають спеціальні шорти, піднімається спеціальний купол. Він чіпляється до шортів, комп'ютер надуває його повітрям і тримає всю масу тіла. Та з часом, коли ти починаєш бігати, повітря зменшується, тобто, починаєш тримати сам власну масу. На це потрібен час. Так мене ставили на ноги. Мої результати – 5 км бігу і в басейні кілометр пропливав. Напевно, я вже так не зможу. Це на спеціальних протезах для бігу, які мені зробили в Америці. Я скільки у хлопців тут не питаю, ні в кого таких немає. Насправді реабілітація в Америці складається з того, що спочатку задають великий список питань: що людина звикла робити, що може робити, що хоче робити. Ти розповідаєш свої побажання, і вони починають шукати, як допомогти, вони ніколи не кажуть «ні». Кажуть: «Ми допоможемо розв'язати цю проблему». Вони в гори беруть. Я на сноуборді там катався, їздив в інші міста. У таких поїздках стикаєшся з проблемою побуту. Після повернення вони цікавляться, мовляв, ну як з'їздив? Ти розповідаєш, з якими труднощами зіткнувся, що не вийшло. Поки людина не встане на ноги, не почуватиметься впевнено, вони не відпустять. [button color="" size="" type="outlined" target="" link=""]В Україні це ще поки не поширено, щоб людині давали кілька протезів[/button] У них є така розумна кухня, як її називають, де боєць повинен для себе навчитися готувати. Він повинен щось приготувати, нагодувати американців. Моєю першою стравою були відбивні. Їм сподобалося. Гвинти навчався крутити по-новому, гайки. Мене привчали до побутового життя. Там для цього є адаптовані інструменти, кухонні прилади. Придбати таке можна за копійки, для них це 3-4 долари, у нас – 200-300 грн. Ти купуєш і сильно полегшуєш собі життя: наприклад, можеш ту ж пляшку відкрити. Є спеціальна кришка, яка одягається, завдяки чому це легко зробити. Все це поширюється, продумується, підказується і все це ставиться на конвеєр. Якщо людина бачить, що їй стає легше жити, то яка в неї може бути депресія? Навіть психолог не потрібен. Протези Наприкінці квітня-у травні мені зробили протези в Україні. Ортотехсервіс, компанія в Києві, зробили і руки, і ноги. Складно було користуватися, тому що вони трохи застарілі. Вони були механічні: надягати допомагали санітарки, бо сам я не вмів. Руки мені проплатила іспанська діаспора, а ноги зробили за рахунок держави, за держпрограмою. У мене дві пари механічних рук, такі міопротези, тач-біонік теж є сучасний. Ноги – є протез для плавання, і це гібридний протез, у нас в Україні його не роблять. Хіба що, може, в Харкові можуть. У Києві з ними не знайомі. Нещодавно смішний випадок був. Недалеко тут припаркувалися, але неправильно, бо не було місця. Стоїмо. Поліцейський приходить, каже, мовляв, хлопці, не так стоїте. Ми пояснюємо, що нам на п'ять хвилин, чекаємо директора, він не може далеко ходити, афганець, зараз поїдемо, самі атошники. Він, мовляв, а УБД у вас є? Я кажу: «Звичайно». Руку піднімаю і так роблю: «Вжжж» [Свириденко прокручує кистю, як віночком в міксері, градусів на 180]. Ноги, кажу, такі ж. Показувати? Не треба, каже. Таких випадків було багато. Запитують, як ти керуєш ними? Я кажу, а от силою думки. Дивлюся на них довго, а потім вони такі провертаються. Насправді – це все м'язами керується. [button color="" size="" type="outlined" target="" link=""]90% атошників, які повертаються з війни – це ті, кому потрібна психологічна підготовка[/button] Ці протези, які зараз на мені, ще й відкриваються [розкривається кисть]. Але це – найпростіший варіант. У них чотири функції. Припустимо, в спортзалі я штанги ними штовхав. Біонічні ж, сучасні, бояться перевантажень, дощу, пилу. Але там усі пальчики працюють, а ложку ними складно взяти. Цими – набагато легше. Але з тими легше працювати на комп'ютері. Я ще не пробував велосипед, керувати машиною теж. Може, тими буде легше. Але вони масивніші, важчі, там мотору більше. І рука більш анатомічно точна, приємна. Мені ось ці зручніші, але кожен вибирає для себе. Комусь механічні зручніші, комусь міо, комусь тач-біонік. З огляду на те, що робити. На кожен випадок свій інструмент і свій протез. В Україні це ще поки не поширено, щоб людині давали кілька протезів. Життя після Коли я повернувся, мені сказали, що я повинен бути прикладом для інших, допомагати їм. Цим ми і займаємося. Я працюю в громадській організації, це Українська асоціація інвалідів АТО. Керує нею колишній афганець. Він у цю асоціацію запрошує всіх атошників, дуже їм допомагає. [button color="" size="" type="outlined" target="" link=""]Ми і так складний контингент після війни, а ще коли поранений...[/button] Ми тут ставимо багато питань з реабілітації, з відкриття центру в Києві, самі ходимо на зустрічі до хлопців, до поранених, пояснюємо, що треба робити, куди їхати, йти. Вони вже повернулися, їх дочекалися сім'ї, але для родини це дуже складно. Ми і так складний контингент після війни, а ще коли поранений... Потрібно всім допомагати. Як дізнатися про те, де можна пройти реабілітацію? Складне питання. Когось шукаємо самі. Ось, наприклад, дивимося, був такий боєць, а де він подівся, давайте його відшукаємо. Різними каналами. І тоді вже намагаємося дізнатися, що з ним. Працюємо спільно з Мінсоцполітики. Скільки каналів, людей, у кожного своя історія, по-різному доходить ця допомога. Мені ось весь світ допомагав. Одна з найпоширеніших травм серед атошників – контузії. Прямо з фронту з контузіями зазвичай нікого не забирають, тому що вони відразу не відчуваються, люди самі не розуміють, що з ними щось не так. Через якийсь час ці бійці зіштовхуються з головними болями, зір падає, слух погіршується. Лікарі лікують все, що завгодно, але контузія не ставиться як травма. Так було, зокрема, у перших декількох хвиль військових. Це вже зараз подекуди ставлять такий діагноз. Будь-який вибух – це струс, може, не тільки головного мозку, а будь-якого органу. Струс кістки, легені, все, що завгодно. І через деякий час він переростає в травму, хворобу. І зараз багато хто ходить з вегетосудинною дистонією, за будь-якої зміни температури, погодних умов за голову хапаються. Тут потрібне серйозне лікування. Тут потрібно, щоб медик вчасно поставив ступінь контузії, наскільки вона висока. Я пам'ятаю, був випадок, коли людину привели, як робота, у нього навіть очі не моргали. Він стоїть, на мене дивиться. Клац-клац перед очима, а він навіть не реагує. Це складний ступінь. А от коли легкий, люди навіть не звертають на нього уваги. Людині, яка повернулась з АТО, потрібне повне обстеження. На нервових стресах розвивається маса захворювань. Це і шлунок, підшлункова, інші органи. Але проявляється не відразу. Через півроку починають проявлятися перші ознаки захворювання. 90% атошників, які повертаються з війни – це ті, кому потрібна психологічна підготовка. А 10% – такі, яким допомогла родина, випадок. Психологічна реабілітація потрібна як бійцям, так і сім'ям. Тому і суїциди відбуваються. Людина, може, десь посварилась, щось трапилось, вона пішла, наклала на себе руки. Навіть серед афганців це зараз відбувається. Скільки років минуло, а психологічне обстеження їм досі потрібне. У неї якась проблема, вона пішла, вистрибнула з вікна, або порізала вени. [button color="" size="" type="outlined" target="" link=""]У мене були такі психологи, що я їм розповідаю, вони сидять, плачуть. Після цього я сиджу вже їх втішаю[/button] Психологів високого рівня у нас дуже мало. А ті, які можуть допомогти, дуже швидко виснажуються, так, що їм самим психологи потрібні. У мене були такі психологи, що я їм розповідаю, вони сидять, плачуть. Після цього я сиджу вже їх втішаю. Є народна мудрість. Поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Приблизно так і у нас. Ми все ще живемо за досвідом Радянського Союзу. Медицину нам давно потрібно було змінювати, і кардинально. Якщо зараз пройтися по палатах, по багатьом медичним установам, ми бачимо, що штукатурка тріщить, вікна дерев'яні. А там живі люди. Ліки за свій рахунок. Якщо за свій рахунок, то хоча б робіть страхову медицину. Ми вже тоді будемо платити. А так прийшов до лікарні, так, тебе спеціаліст подивиться високого рівня, а потім скаже, що там аптека, йди, все купуй. Немає такого постачання. Хочете змін – міняйте. Гроші виділяються, ось тільки куди вони йдуть – це гарне питання. Не можете керувати грошима, поступіться місцем тим, хто зможе це робити. Не хочете – тоді, значить, ми вас поміняємо. Підступна контузія і психологічні проблеми