Коли диванні «патріоти» розмірковують про долю переселенців, закидають на їх адресу образливі слова, ба більше – звинувачують у сепаратистських настроях, напрошується логічне питання: що ви знаєте про цих людей, щоб робити недолугі судження? У мене є моральне право захищати коломийських переселенців, бо з самого початку російсько-української війни вони обрали патріотичний шлях, не осяяний особистою вигодою чи привілеями, а вистелений нескінченними випробуваннями і негараздами.

«Найвище уміння – почати спочатку життя…», - наголошує відома українська поетеса, істинна патріотка України Ліна Костенко.
Шість років поспіль, пліч о пліч з коломийською громадою промайнули, пролетіли, просвистіли над головою в уривках подій, багатослів'ї, в нових зустрічах, нових захопленнях, враженнях, розчаруваннях, тощо. Лише одне єдине відчуття залишається для більшості переселенців незмінним і вагомим, так би мовити, незламним стрижнем волі – почуття любові до кожного куточку української землі, чи то на Сході України, чи на Прикарпатті.

Мабуть, так судилося, що гнані війною, люди зі Сходу та Криму шукають й досі притулку по усіх світах. До Прикарпаття теж долинула ця хвиля людського горя. Кожна крапелька з цієї хвилі то є окрема історія людської долі, визначальним рухом в якій було непросте рішення знятися і піти у невідомість, у безодню, у невизначеність.

Я розповім свою історію. Знаю, настане мирний час і моя Україна постане над світом оновленою і вільною. А сьогодні…. Болить…

Тихий червневий ранок 2014 року розірвав на шматки довколишній світ металевим брязкотом і потужним гулом військової техніки, що заходила з боку Ростова у невеличке містечко Антрацит на Луганщині. Війна котилася вулицями міста, розправляючи на ходу свої хижі кігті, затьмарюючи світле ранкове проміння. У багатьох мешканців міста ще не було чіткого усвідомлення загрози, лиха, небезпеки. Усе здавалося, як знімальний майданчик для гостросюжетного фільму. Цікавість над небезпекою брала гору, бо ж вірили , що своє слово на «референдумі» за «руцький мир» стане для них рятівною соломинкою в усіх негараздах. Навіть, влаштована (бозна ким і навіщо) хресна хода вулицями міста сприймалась, як прояв християнської покори. Я бачила цю виставу з балкона своєї квартири. Живий ланцюжок вірян на чолі з священниками місцевої церкви, скупчились посередині процесії з хоругвами, іконами, а по обидві боки їх супроводжували, чи конвоювали ростовські козачки з Великого війська Донського у синіх штанях з червоними лампасами і нагайками збоку, та місцеві пацани-ополченці з автоматами. Такі собі, хазяї нового порядку, де зброя є впливовим аргументом над життям і не життям. Згодом я осягнула, яким нестримним було бажання скинути на їх голови щось важке і згубне, аби розвіяти цей дурман. Та де там! Вряд чи хтось зафільмував цей сюр, бо за такий вчинок пряма стежка «на підвал».

Із своєю українською, патріотичною спрямованістю шлях до «підвалу» для моєї персони був надто короткий і прозорий. І хоча у мене на лобі не було прописано великими літерами «слава Україні» та своєю поведінкою, вчинками я підсвідомо торувала стежку до межі, за якою немає наступного дня. Я здригаюся від спогаду, який закарбувався у пам'яті, як суцільний кусень страху і безпорадності. Не знаю, чи то сили небесні врятували мене, чи то мій янгол охоронець відвів лихо, а сталося так, що в один з моїх «ритуальних» походів (мала плюнути у бік озброєних охоронців), на сходах у приміщення райвиконкому, де розташувався штаб бойовиків, зустрілись віч на віч з колишнім начальником карного розшуку Антрацитівського УВД Миколою Стецем. Ми були не просто знайомі, нас поєднували ділові відносини в інформаційному сенсі. Інтерв'ю, спільні виїзди на місце подій, усілякі рейди, тощо. Ця зустріч була не бажаною, ані для мене, ані для нього. Ми по різні боки; у нас різні погляди; для нас не існує точки дотику. Він керує «підвалом», я – зрадниця. Очі в очі і…. ні слова. Не привіталися, як зазвичай, тільки напружена тиша і холодок, ледь примітний, що зароджувався зсередини. Минула хвилина, чи півтори, а якими ж вони були довгими… . Першим не витримав напруги Микола Іванович, опустив очі долу, мовчки. Скориставшись моментом, я повільно рушила геть. Вже за рогом будинку відчула, як спиною стікає вологий струмок і ноги стали ватяними і неслухняними. Це – страх. Невимовний, болісний. Відчуття, що за мною йдуть, стежать, от-от схоплять, не відпускало до самого порогу квартири. Наступного дня я не пішла робити свій «ритуальний» плювок, але відтоді поняття ПАТРІОТИЗМ набуло для мене більш вагомого, всеосяжного значення.

Війна наробила багато лиха на моїй українській землі. Цього неможливо забути, простити, скоритися. Тому, приймаючи рішення піти світ за очі, внаслідок обставин, що не вписуються у філософію світосприйняття, де підсвідомо превалює почуття істинного патріотизму, це – прояв сили волі і характеру. І не кожному, повірте, це під силу.

Із закапелків пам'яті час від часу виринають минулі події - не дають спокою, ятрять душу і… загартовують свідомість. Так, кожному Господь дарує випробування, яке під силу пройти, але не кожному у житті випадає можливість скористатися ним і вистояти, не зламатися, не схибити.

Ті, хто зважився почати життя спочатку, знають про патріотизм з власного карколомного стрибка у вирій життєвих змін. То ж, не шукайте там камінців зради, їх там немає.

«А є слова, не вимовлені вголос, вони гостріші, ніж кинджал
Коли святі слова про патріотизм і волю лунають аби де, і просто так….»

Слава Україні! Героям Слава!