У зошиті з 8 сторінок, ніяк не названа і не закінчена, писана десь у лютому 1860 року, викладена перша біографія Тараса Шевченка. Точніше – автобіографія. Ну, а далі вже працювали біографи, науковці та дослідники. І якщо об’єднати все це, то можна знайти кілька цікавинок з дитинства та юності Тараса, про які не всі знають:
Шевченко народився кріпосним і належав Василю Енгельгардту. Але мати його була вільна. Певно, то кохання, коли одружуються з кріпаком.
Єдиний з 6 дітей став грамотним. Вивчився у дяківській школі. Вільно читав, познайомився з творами Сковороди.
В 11 років став сиротою. Батько при смерті заповідав: «Синові моєму Тарасу з мого хазяйства нічого не потрібно. З нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо». І власне, не помилився. Вийшло щось дуже добре.
В тих самих 11 став попихачем у нового сільського дяка. Порався по хазяйству, вивчив Псалтир і Часослов. Тоді ж і почав заробляти гроші – відспівував покійних замість дяка. Та, видно, терпіння не стало і в один вечір Тарас відшмагав різкою п’яного дяка та його товариша. Втік і прихопив з собою дякову книжку з малюнками.
Десь в той же час зрозумів, що він або стане художником та буде малювати ікони, і так виборсається в люди. Або залишиться нужденним назавжди. Тож мотивації в пошуку вчителя малювання в нього було більше, ніж в слухачів тренінгу «Нової Пошти».
Але завжди є оте але. Наймитував, ходив за 15 км, тільки щоб отримати якісь знання. Та ніде не хотіли його вчити ґрунтовно. Один з «митців» взагалі відмовив малому, просто подивившись на його ліву руку. Мовляв, нема таланту не те, що до малювання, а й навіть до швацтва.
Занепав духом. Повернувся в рідне село і збирався стати погоничем худоби. Ну, щоб був час читати книжку. Оту, що прихопив в дяка. І, можливо, так би і сталося, якби Павлові Енгельгардту – сину Василя, не треба було спритного і метикуватого хлопця в прислуги. А тут Тарас, бо таки не здався, прийшов до панів з черговим проханням відпустити до ще одного села, ну, може там пощастить?
В інше село не пустили, проте взяли в козачки. І щоб ви зараз не думали, та для кріпосного селянина – це був прогрес. Замість поля – аристократія, замість худоби – мистецтво. То ж «позиченим» у конторщика олівцем, хлопчина перемальовував всі картини, які бачив в домі пана.
Енгельгардт-молодший не збирався все життя прожити в селі. І з 14 років Шевченко живе зі своїм дідичем у Вільно. Вільнюсі, на сучасний манер. А у вільний час, знову змальовує картини. Тепер ті, які «напозичав» на різних заїжджих дворах, доки діставалися того самого Вільно. Якось його за цим і зловили. За малюванням, а не позичанням. Звісно, спочатку вуха надерли, а потім і відшмагали.
Та пан вгледів талант. І коли поміщицька сім’я з прислугою переїхала до Петербургу, Тараса законтрактували на чотири роки навчання «різних живопісних дєл» до Василя Ширяєва. Бо мати особистого живопісца при сім’ї – це вже рівень.
Але це вже інша історія, про дорослішання.
Текст - Oleksandra Vashchuk
На фото - Тарас Шевченко С.-Пб. 1860. Фотограф М. Досс (кадрування зі спільної світлини Шевченка та Честахівського) Джерело - Національний музей Тараса Шевченка Колір - Fix_you_pics